Ой, дитино, присядь біля мене, бо хочу розказати тобі казку не звичайну, а таку, що серце стискає, ніби грубий мороз у січневі ночі. Історія про мою родину, яка розсипалася, як сухе листя, і про те, як я опинилася тут, у будинку для літніх, де тиша говорить голосніше за слова.
Колись у мене було пятеро дітей кожен, як зірка на небі, світив по-своєму. Ми жили в маленькому селі, де хата була повна тепла і співів. Я плекала цей дім, ніби сад, і думала, що коріння наше міцне, як дуб.
Але час ішов, і все почало розпадатися. Першою пішла Соломія найкраща моя. Вона вийшла заміж за багатого парубка, поїхала до Києва, у світ великих надій. Спочатку листи летіли, як ластівки, а потім все рідше. Згодом вона зникла, ніби її й не було. Казали, що в неї нове життя, де немає місця для матері. Тоді я вперше відчула, як болюче буває, коли любов перетворюється на тінь.
Другий Тарас, мій сокіл. Він мав добру душу, але бурхливу, як весняна вода. Часто блукав у поганих компаніях, губився у темних вулицях. Я годувала його, молилася за нього, але одного вечора він вигукнув слова, від яких у мене застигла кров. На ранок його не стало. Де він тепер не знаю. Може, десь блукає, а може, його вже немає.
Третя Оксана, тиха, як ніч. Вона пішла за чоловіком у далеке село, де життя йде по-іншому. Рідко писала, ще рідше приїжджала. А коли я захворіла, вона сказала: «Не можу, мамо, у мене свої клопоти». Я зрозуміла тоді в її світі я вже лише привид.
Четвертий Богдан, працьовитий, як бджола. Раз ми лагодили хату, разом пекли паску. Але потім у нього зявилися своя дружина, свої діти. Я стала для нього минулим, ніби стара фотографія. Він зрідка дзвонив, а потім і зовсім перестав. Казав: «Життя змінилося, мамо». Але чи ж воно змінює любов?
Останній Юрко, мій пташок. Він довше всіх був поруч. Поки вчився, жив зі мною. А потім поїхав до Львова, знайшов роботу, обіцяв приїжджати. Спочатку листи, потім тиша. Одного разу він прийшов, але ніби вже не мій. Пішов і не озирнувся.
Так я залишилася сама. Хата, де колись сміялися, тепер шепоче вітром у порожніх кутках. Мене привезли сюди, у цей будинок. Спершу плакала, ніби дитина, потім звикла. Тепер слухаю історії інших, але мої діти як сни, що розтанули на світанку.
І от одного разу, коли вечірнє сонце заглянуло у вікно, я зрозуміла: вони пішли, але моя любов ні. Вона світить у мені, як вогник у хаті. Хоч я тут, серед чужих стін, я все ще тримаю цей вогник свою память, свою надію.
Ось і вся казка, дитино. Люби близьких, поки вони поруч, бо час не вертається. І навіть якщо серце болить, памятай любов ніколи не вмирає. Вона лише ховається в найглибших куточках душі.
Присядь ще, розкажу тобі про те, як я колись співала колискові, що заспокоювала бурю Але це вже інша історія. Може, завтра?
