З Артемом ми знайомі вже з п’ятнадцять років. Але справжніми друзями стали лише пару років тому — коли обидва майже одночасно розлучилися. В нього другий шлюб розпався з гучними хлопанням дверей та скандалами. В мене — тихіше, але теж не без пригод. Ми не запивали горілкою, не потонули у жалості до себе — просто каталися на велосипедах набережними, ганяли лісовими стежками. Велосипеди, піт і вітер в обличчя. Чоловічу дружбу об’єднує не алкоголь, а прагнення до свободи. Такої, щоб ні перед ким не звітуватися, не пояснюватися, не тягнути за собою валізу чужих очікувань.
Обидва ми різко схудли. Від живота, що колись акуратно нависав над ременем, не лишилося й сліду. Свобода — вона ще й від зайвих кілограмів лікує. І от одного теплого липневого вечора ми з Артемом їдемо через парк. Він раптом відпускає кермо, розкидає руки, запрокидує голову та кричить на весь сквер:
— Свобоооода!
Песюки пенсіонерок завили у істериці. А він — регоче. Такий щасливий, що аж заздриш.
Так ми прожили рік — самотні, задоволені, підтягнуті, ні від кого не залежні. Але одного разу я завітав до Артема. Привіз новий велосипед — хвалився, хотів похизуватися. Я потрогав раму, покрутив кермо, вимазав руки мастилом і пішов у ванну митися. І ось, поки мив долоні, мій погляд впав на рожеву баночку. Маленьку, жіночу, з золотистою кришечкою. Крем.
— Темо! — гукнув я. — Ти що? Кремом мажешся?!
Він засміявся, немов його ось-ось спіймають на гарячому.
— Це Олесиний. Залишила, щоб не возити туди-сюди.
— Олесиний? А хто це ще така?
— Ну… Я тобі не розповідав?
Звісно, не розповідав. А даремно.
Виявилося, місяць тому він познайомився з дівчиною. Олеся, юристка, будує кар’єру. Приємна, розумна, симпатична. Буває в нього, залишається ночувати. Залишила крем. Один. Поки що один.
— Ну все, — сказав я. — Вторгнення почалося.
— Що почалося?
— Ти не зрозумів? Це як у фільмі «Чужий». Спочатку — ембріон у тілі. Потім він виростає і пожирає тебе зсередини. Цей крем — ембріон.
Артем відмахнувся. Але я-то знав, що кажу. Жінки не поспішають. Вони діють витончено. Не вторгаються з криками та валізами. Вони ставлять баночку. Потім щіточку. Потім подушку. Вони чекають, поки розслабишся. А потім… потім ти вже й не помічаєш, як ванна в рожевому, балкон у коробках, а серце — у тривозі.
Незабаром Артем запросив мене в гості. Знайомитися. Олеся виявилася на диво приємною. З сережками-гвоздиками, охайною зачіскою та посмішкою, в яку важко не повірити. Вона спекла піцу з ананасами — сумнівний вибір, але смачно.
Я знову зайшов у ванну. Там вже були рожева щіточка і крем для рук. А сережки спокійно лежали у мильниці. Я глянув на себе у дзеркало:
— Все, друже, заражений.
Минув ще місяць. Я запропонував Артему проїхатися нашим улюбленим маршрутом. Він відмовлявся. Я приїхав особисто витягти його з дому. Він вийшов у халаті, сонний.
— Лешу, ну ти б хоча б подзвонив.
З кімнати голос Олесі:
— Артемко, хто там?
Він:
— Леха… насос… завітав…
Я зайшов умитися — і одразу зрозумів: кінець. Чоловіча паста, бритель і лосьон стиснулися у кутку. Все інше — баночки, пляшечки, тюбики, аромати. І на умивальнику — її сережки. Лежать не як гості, а як господині.
Я вийшов у мовчанні.
Через пару тижнів він покликав мене на допомогу — збирали шафу. Викидали непотреб, переставляли меблі. Олеся командувала:
— Так, це ще на смітник. Ні, і це теж! Книги — сюди!
Артем щось мляво намагався сказати — вона переступала через його спроби, наче через розкидані шкарпетки.
— Слухай, тобі велосипед не потрібен? — спитала вона мене. — А то він у нас місце займає на балконі.
Тоді я все зрозумів остаточно. Свобода Артема загинула. Її більше не було. Спочатку — баночка крему. Потім — весь дім. Потім — балкон. Потім — серце.
Чоловіки! Якщо ціните свою незалежність — не впускайте жінок у свій простір. Ані на міліметр. Все починається з «невинного» крему. А закінчується тим, що ви вже й самі не пам’ятаєте, хто ви, звідки ви і чому у вашій шафі висить халат з мереживом.
Минув рік. Ми з Артемом листувалися рідко. Я їздив сам. Було самотньо. Але в мене лишалося головне — свобода.
А потім я зустрів Юлю. Все пішло за класикою. Вона мила, добра, нічого не вимагає. Лише раз, тихо, майже шепотом:
— Можна я залишу в тебе крем? Щоб не возити?
І я не сказав «ні». Бо закохався.
Тепер усе. Вірус запущено.
І я відчуваю — моє падіння близько.
Пробачте мене, браття.
Прощавайте.
