У передпокої стоїть безмежна купа коробок. Ігор, стомлений до червона, навантажує ще одну на антресоль. Пил осідає на його лисій голові, мов сірий іне́й.
Навіщо все це зберігати? Просто сміття, бурмоче він, спускаючись по хиткій сходинці.
Це не сміття, тихо, але впевнено відповідає Олена. Вона сидить на підлозі, розпаковує старий чемодан, заповнений паперами. Це спогади.
Спогади, фыркне Ігор. Від цих «спогадів» у мене спина розвалюється. Все одно кине через рік. Місця нема.
Олена мовчить. Її пальці ковзають по потертій шкіряній обкладинці старого альбому, і вона його відкриває.
Дивись, каже вона, не звертаючи уваги на його бурмотіння. Першокласниця. Памятаєш?
Ігор неохоче підходить ближче. На пожовклому фото під сонцем блимає дівчина в білих бантосах.
Памятаю, пробурмить він, вже мякішим голосом. Ти тоді плакала, що фартух колеться.
А це пiонерський табір
«Січ», кивне Ігор, поглядаючи через плече Олени. Ти звідти привезла ту саму мушлю. Яка десь тут досі валяється.
Він знову занурюється в коробки, вже без колишнього запалу. Олена перегортає сторінку за сторінкою. Ось юність, інститут, їхнє весілля Ігор у надмірно широкому піджаку, вона в мереживній сукні матері. Молоді, гладкі, щасливі. Вони усміхаються в обєктив, не підозрюючи, що через двадцять років їх чекатиме ця крихка квартира, його постійне бурмотіння, її тихе обурення, що романтика залишилася лише на папері.
Обережно! раптом вигукує Олена.
Ігор вдаряє плечем маленьку картонну коробку, і її вміст розлітається по підлозі. Поки він бурмоче і складає книжки, Олена підбирає з линолеума маленьку, оксамитову шкатулку і обережно відкриває кришку.
Всередині, на ватку, лежить та сама мушля з «Січі», кілька потемнілих значків, засохла гілочка мімози і складений у чверть листок зі школи.
Що це? запитує Ігор, коли прибирання закінчено.
Олена розгортає листок. Дитячий, старанний почерк пише: «Список моїх бажань. 1. Стати лікарем. 2. Вміти грати на гітарі. 3. Поїхати в Лондон. 4. Вийти заміж за велику любов».
Вона мовчки простягає листок чоловікові. Він пробігає поглядом, помякшується, а потім хихикає:
Лікарем не стала. На гітарі теж не граєш. Лондон не мрієш А щодо любові замислюється, стискаючи спину. Лікарем не стала, і тепер у мене спина болить, як у старого. Через твої архіви.
Олена бере листок з його рук, уважно вивчає пункт чотири, а потім свого чоловіка. Його втомлене, запиленене обличчя, руки, що ще щойно піднімали важкі коробки, щоб звільнити місце в її гардеробі.
Вийти заміж за велику любов це не означає жити в постійній романтиці, Ігоре. Це означає, що коли у чоловіка болить спина, дружина робить масаж, а він за це миє посуд.
Вона акуратно складає листок, кладе його назад у шкатулку і закриває кришку.
Гаразд, зітхає вона. Можливо, ти правий. Частину цього дійсно можна розібрати.
Вона ставить шкатулку в сторону, у стопку найціннішого, що ніколи не буде викинуто. Потім підходить до Ігоря, обіймає його і притискає щічку до його колючого щетинистого підборіддя.
Дякую, шепоче вона. За все.
Ігор спершу застигає від несподіванки, потім незграбно гладить її волосся.
Та не хвилюйся… Чим ще можу допомогти? мовчить він. Спину ж ще погладиш?
Погладжу, посміхається Олена, притискаючись до його плеча.
Вона розуміє, що Лондон і гітара залишилися там, у минулому, на пожовклому листку. Але тут і зараз, у запиленому крихкому передпокої, аромат не мрій, а життя. І це теж щастя, яке не вмістиш у фотоальбом, не приклеїш на сторінку. Воно просто існує. І цього достатньо.
