Спільна кухня та ледаща невістка
Живемо ми з Романом у його будинку — ну, не зовсім його. Окрім нас тут мешкають його молодший брат Андрій та його дружина Соломія. Маємо одну спільну кухню, продукти купуємо на всіх, готуємо по черзі, а рахунки ділимо навпіл. Звучить як ідеальна комуна, так? Та от Соломія, наша дорога невістка, схоже, вирішила, що господарство — не її турбота. Вона ні ложки не помиє, ні картоплі не почистить, а я вже на межі, щоб сунути їй віник і сказати: «Ласкаво просимо у справжнє життя!» Але поки що стримуюся, хтерпіння моє тане швидше, ніж сметана на гарячому борщі.
Будинок дістався Роману та Андрію від батьків, і коли ми одружилися, вирішили жити всі разом — так вигідніше, та й будинок великий, місця вистачає. Я не заперечувала: Андрій хлопець спокійний, працює на автомайстерні, вдома ледь з’являється. А Соломія… Ох, з нею все складніше. Коли вони з Андрієм тільки одружилися, я гадала, що вона просто соромиться, не хоче втручатися у спільне господарство. Але минуло півроку, і я зрозуміла: сором тут ні до чого. Соломія — справжній чемпіон з ухиляння від будь-якої роботи. Вона може годинами сидіти у своїй кімнаті, гортати телефон або фарбувати нігті, поки я на кухні готую вечерю на четверо.
Наша система проста: продукти купуємо складчиною, готуємо по черзі. Я з Романом беремо на себе половину тижня, Андрій інколи смажить м’ясо або робить свої фірмові бутерброди, а Соломія… Ну, її черга — це коли вона замовить піцу або поставить на стіл йогурт з написом «вечеря готова». І бодай би вона просто не любила готувати, так вона навіть посуду за собою не миє! Якось я порахувала: за тиждень мию цілу гору тарілок, з яких половина — її кавові чашки з недопитим капучино. А коли я прошу її прибрати, вона дивиться на мене, як на прибульця, і каже: «Ой, Марічко, я забула, завтра зроблю». Завтра? Це завтра ніколи не настає!
Я намагалася говорити з Романом. «Роме, — кажу, — твоя невістка нас за прислугу тримає. Може, Андрій з нею поговорить?» Роман тільки сміється: «Марічко, не накручуй, Соломія просто не звикла до господарства. Вона ж міська, у неї мама все робила». Міська? А я, значить, з села втекла? Я теж у місті виросла, але це не заважає мені чистити картоплю і мити підлогу. Андрій, коли я натякнула йому, тільки плечами здвигнув: «Соломія така, яка є. Не хоче готувати — не змушуй». Не змушуй? А хто тоді годуватиме цю зграю, якщо я теж почну «не хотіти»?
Днями трапився випадок, який мене добив. Я готувала плов — справжній, з яловичиною, як Роман любить. Провозилася дві години, накрила на стіл, кличу всіх. Соломія спускається, бере тарілку, накладає собі цілу гору й каже: «Марічко, а чому рис сухий? Треба було більше олії додати». Я ледь виделку не впустила. Сухий? Це я, значить, дві години біля плити стояла, щоб почути, що мій плов «не такий»? А вона навіть дякую не сказала, з’їла й пішла, залишивши тарілку на столі. Тоді я не витримала і сказала: «Соломіє, якщо не подобається, готуй сама». Вона тільки носом крутнула: «Ну, я ж не вмію, Марічко, у тебе краще виходить». Краще? То це тепер я офіційно головний кухар цього будинку?
Я почала думати, що робити. Перший варіант — оголосити страйк. Перестати готувати, прибирати, купувати продукти. Подивимось, як Соломія заспіває, коли у холодильнику залишиться тільки її йогурт. Але я знаю, що Роман з Андрієм почнуть бурчати, а мені не хочеться сваритися з чоловіком через неї. Другий варіант — поговорити з нею начистоту. Сказати: «Соломіє, ми тут не в готелі, або допомагай, або їж у кафе». Але я боюся, що вона знову вдасть, що не зрозуміла, або почне скаржитися Андрієві, а той звинуватить мене. Третій варіант — змиритися. Але це не про мене. Я не збираюся бути служкою у власному домі.
Іноді я мрію, щоб ми з Романом зняли квартиру та виїхали. Але будинок — це родинна спадщина Романа, він його любить, та й я прив’язалася до цього місця: тут сад, веранда, затишок. Не хочу через Соломію відмовлятися від того, що нам дороге. Я навіть пробувала хитрити: запропонувала поділити кухню на «зони відповідальності». Мовляв, кожен сам за свої продукти й посуд. Але Соломія тільки кивнула і продовжила пити каву з моєї чашки. Схоже, вона просто непробивна.
Моя подруга, коли я їй пожалілася, порадила: «Марічко, дай їй конкретне завдання. Скажи, що вона готує вечерю у середу, і точка». Я спробувала. Призначила Соломії день, а вона у відповідь: «Ой, Марічко, я в середу зайнята, давай ти?» Занята? Гортати інстаграм? Я вже на межі, щоб повісити на кухні графік і підписати: «Соломія, твій день — або піца, або голод».Може, колись вона зрозуміє, що будинок — це не лише місце, де їсти, а й де кожен повинен вкладати частину себе.
