Спека. Катерина
Одружилися Олег і Лебедина лише через два роки після знайомства.
Вони йшли до свого щастя обережно, майже навшпиньки, зважуючи кожний крок і слово. Це й не дивно: після того, як відчули в житті, що почуття можуть бути оманливими, а кохання не завжди зявляється миттєво й на все життя, вони намагалися зрозуміти, що ж їм дісталося у винагороду за пережите. І чи варто довіряти цьому новому, ще тендітному, але такому бажаному почуттю після втрат і болю.
Анна Микитівна, мама Олега, також мовчала. Не хотіла відлякати щастя сина, який просто змінився до невпізнаваності: розправлені плечі, блиск в очах, а на побачення він одягався так, ніби зараз мав іти прямісінько до РАЦСу.
З Лебединою Олег познайомив маму майже відразу. І хоча Анну Микитівну тривожила її минула травма, у Лебедині вона не знайшла нічого, що бодай якось нагадувало б Олегу колишню дівчину. До того ж, переїжджати до Олега до весілля Лебедина відмовилась рішуче:
Ні, Олеже, не варто. Ганна Олександрівна цього не зрозуміє. А для мене її думка важлива: вона надто багато зробила для мене. Та й здоровя у неї не найкраще. Допомога потрібна. Давай поки все залишимо як є. Навіщо поспішати?
Олег погодився. Але це не стало перепоною у їхніх стосунках: навпаки, тривалий «цукерково-букетний» період дав їм змогу ще краще пізнати одне одного.
До будинку Анни Микитівни Лебедина переїхала напередодні весілля і то вимушено, з сумної причини.
З життя пішла Ганна Олександрівна.
Більше року вона скаржилася на серце. Лебедина водила її по лікарях, звільняла від хатніх справ і допомагала, як могла, але це лише відтермінувало біду. Одного дня, повернувшись додому з роботи, Лебедина побачила, що Ганна Олександрівна сидить в улюбленій альтанці з листом від онука в руках. Не усвідомлюючи біди, покликала її та, підійшовши, зрозуміла: Ганна Олександрівна вже не дихає.
Лікарі вже не змогли допомогти.
Лебедина довго плакала під альтанкою, згадуючи вечірні прогулянки на Десну та години, проведені на маленькій літній кухоньці за варінням варення й співами. Як Ганна Олександрівна прийняла її без зясувань та питань саме тоді, коли Лебедині так бракувало підтримки й допомоги.
Дякую шепотіла Лебедина, прощаючись з тією, яка першою відкрила їй серце й простягла руку у найтяжчу мить.
Сини Ганни Олександрівни з родинами приїхали наступного дня. Старший, після необхідних турбот, покликав Лебедину на розмову.
Мама хотіла, щоб частина будинку перейшла тобі. Слідкувати за ним потрібно, а ми з братом не збираємось тут жити. Є заповіт, і ми не проти, якщо ти приймеш цю частину. Без тебе мама була б самотня. Ми дуже вдячні за все.
Ні, похитала головою Лебедина. Не можу й не буду. Це ваш дім. Якщо треба наглянути зроблю. Але спадщина має залишитися вам із братом. Ваша мама вас дуже любила!
Я це знаю
На цьому й зійшлися. Лебедина з часом знайшла родину, яка винаймала будинок, а з сімями синів Ганни Олександрівни підтримувала звязок.
Одна з невісток Ганни підтримала Лебедину, коли через пів року після весілля та потрапила до лікарні.
У вас позаматкова вагітність. Треба зайнятися здоровям! суворо сказав лікар. Щастя, що поруч була мама! Інакше могло й трагічно все закінчитись.
Це свекруха. Але й справді, вона мені як мама
Дуже добре. У вас уже були проблеми?
Так.
Ви хочете дітей, отже, треба серйозно обстежитися. Інакше єдиним шансом залишиться ЕКЗ.
Я зрозуміла
Лебедина не плакала сльози відклала на потім. Важливіше було зрозуміти, що робити далі. Вона хотіла дітей з Олегом, і навіть трохи зациклилася на цій думці.
Зупинила її Анна Микитівна.
Лебедино, можна поговорити? якось звернулася вона, знаючи, що Олег поїхав у справах.
Олег та Лебедина вже мали власну невелику квартиру справи Олега йшли вгору й він міг собі це дозволити. Батьки Лебедини теж пропонували допомогу, але Олег наполегливо відмовився.
Лебединко, давай усе самі. Я поважаю твоїх батьків, але дружину забезпечити житлом хотів би сам.
Лебедина не сперечалася. Батько потис зятеві руку:
Молодець! Є чим пишатись твоїй мамі!
Анна Микитівна повністю схвалила вибір сина. Як і те, що молодята не відкладали народження дитини.
Але побачивши, як Лебедина метушиться по клініках, а на лобі сина зявилася знайома зморшка, нарешті вирішила поговорити:
Лебединко, ти не ховай, я бачу, що тобі зле. Розкажи Я хочу вам допомогти.
Не виходить нічого, мамо Якщо я не зможу мати дітей піду від Олега. Не хочу, щоб він був нещасний через мене
Дурниці! Ти дала йому життя! Після тебе він знову став щасливим. Я сама чекала Олега довго і теж думала, що залишуся без дітей. Ми з чоловіком навіть майже розійшлись через це. Але життя склалося інакше: як тільки відпустили ситуацію я завагітніла. Життя штука примхлива!
Дай, Боже, й мені таке чудо мрійливо зітхнула Лебедина.
А ти чомусь не подзвониш Марії невістці Ганни Олександрівни? Вона добрий лікар!
Лебедина аж ляснула себе по чолу:
Як могла забути! Звичайно!
За кілька днів вона вже була у Львові на огляді її давно чекали.
Минув рік, і народилися двійнята.
Щастя впевнено ступило на поріг дому Олега й Лебедини й більше не збиралося звідти йти.
Згодом Лебедина стала мамою ще й чудової дівчинки, яку вони з Олегом удочерили, бо власних мати вже не могли. Це рішення визрівало довго, але, як і перші діти, справжнє материнство нагрянуло несподівано. Старий друг Олега, Артем, повідомив: його колишня однокласниця Олена тяжко захворіла, залишившись з маленькою донечкою.
Артем, ми зібрали гроші й відправили Олену до Києва. Але, якщо вона проситиме про доньку
Я зрозумів.
Допомагали, чим могли. Олена поїхала до столиці. З нею вирішила поїхати Анна Микитівна: у дівчини залишилася тільки старенька бабуся, а з дитиною допомога була необхідна.
На жаль, зусилля лікарів не змінили долі. Останнє, що встигла влаштувати долю доньки. І тут Лебедина й Олег не могли відмовити.
Так у них зявилась донька.
У маленькій квартирі місця стало обмаль. Діти росли, тож треба було думати про більшу оселю.
Знову втрутилась Анна Микитівна:
Олеже, купіте з Лебединою щось краще за ті гроші, що відкладали на бізнес.
Мамо, а твоя мрія?
Ось моя! Анна Микитівна поцілувала онуку в тімячко і глянула на двійнят. Я хочу бути з вами, а не в бізнесі. Потрібна допомога звертайтесь, я за онуками пригляну!
Знайшли простору квартиру. Діти ганяли кімнатами, а Лебедина сміялася, дивлячись, як брати вчать молодшу сестру кричати «гу-гу» у новій оселі.
Беремо! вирішив Олег.
Єдине, що докучало в новому будинку старша по підїзду Катерина. Вона була переконана: багатодітні сімї проблема й потребують суворого контролю. У підїзді таких більше не було.
Вічно в них хтось ходить. Діти босоніж бігають! А менша завжди спить, коли Лебедина її виводить! Щось тут не так!
Катю, ти перебільшуєш! Жарко, от і босоніж. У гості ж не з алкоголем! намагалась відповідати сусідка.
Поки ви розбиратиметесь біда може трапитись! Ззовні ідеальні, а за дверима хто зна! Не вірю! Так не буває, щоб все було добре! Бо життя то не казка!
Катерина не відступала. Вихована суворою мамою старою членкинею партії, яка могла перетворити життя дітей на жах, Катерина виросла в страху. Стояти на колінах цілу ніч, й добре, якщо без паска, було нормою.
Довгий час вона та її брати мовчали, боячись відкрити таємниці їхніх сімейних «уроків життя», але вирвавшись розірвали з рідними всі зв’язки.
У Катерини власної родини не склалося. Якось вона спробувала жити з кимось, та коли той чоловік пригрозив власній собаці, Катерина зібрала речі й пішла назавжди, забравши з собою й песика.
Від бабусі по матері теж залишилося небагато доброго скандальна, сувора, вона приносила Катерині чималі неприємності. Коли бабусі не стало, Катерина лише зітхнула з полегшенням.
Прихильності до людей у Катерини не було: вона памятала, як всі в їхньому домі знали про побої, а ніхто не втручався. Тепер їй здавалося, що всі навкруги байдужі, а вона хоч щось може змінити у світі, й певно, саме родина Лебедини й Олега була тією можливістю.
Лебедина, яка сиділа на лавочці, глянувши на годинник, вигукнула: пора додому, менша мала прокинутися, а хлопцям на гуртки. Восени їх мали записати в садочок, а поки їх водили в розвиваючий центр і на футбол.
Біля підїзду чекала Катерина:
Діти босі! Не соромно? Невже немає за що взути?
Лебедина лише посміхнулася: бутси, в яких бігали її сини, коштували дорожче, ніж найкращі кросівки Олега. А економити на здоровї дітей чоловік не дозволяв.
Смієшся?! Ти ж матір, дбати треба, годувати, вдягати! Катерина розчервонілася.
Мамо, дай тьоті Катрі водички! озвався один із двійнят, допомагаючи піднести пляшку.
Та раптом Катерині стало зле: все потемніло, завищали якісь комашки і вона могла б впасти, якби Лебедина не втримала.
Швидка приїхала швидко, Катерину забрали до лікарні. Коли вона прийшла до тями, біля неї сиділа Лебедина, залишивши дітей на Анну Микитівну.
Що зі мною? прошепотіла Катерина.
Інсульт. Врачи допомогли як могли. Але не хвилюйся я поруч! Відпочивай, я з тобою.
І Лебедина дійсно не поспішала йти. Всі довідалися: Катерина дуже самотня, не мала близьких. І саме Лебедині не треба було нічого пояснювати.
Чому? Катерина повільно відновлювала мову.
Бо так треба. Погано бути самому, я знаю це точно.
Звідки?
Побувала в товаристві самотності. Погана компанія. Так що не турбуйся, тепер у тебе буде інша.
Як?
Думаєш, я залишу тебе? Навряд. Ти наглядала за мною тепер моя черга!
Лебедина удавала, що не бачить сліз Катерини. Адже головне у погляді сусідки вже не було злості, тільки самотня, чужа жінка віку її мами. І Лебедині щиро стало її жаль. Бо якщо людина здатна виростити такі троянди її душа не може бути чорною.
Два роки по тому.
Лебедино! Не розумію, як ти справляєшся з ними? Дівчинка тиха, а хлопці справжній ураган! Катерина, сидячи на лавці на майданчику, наглядала за улюбленицею-донькою Лебедини й Олега.
О, Катря, це ще нічого! Їх тільки двоє. А в Артема четверо! Й коли вони збираються разом хоч з дому тікай!
А хто у них буде тепер?
Ще не знають! засміялась Лебедина. Артем каже, до всього готовий.
Господи, спека яка! Катерина зітхнула й, прикривши очі долонею, запитала: Скажи, ти щаслива?
Лебедина задумалась.
Мати поруч рідних, здоровя, щастя дітей у неї було все це. А значить, вона була абсолютно й без сумніву щаслива.
Так!
Лебедина посміхнеться, і Катерина знову подивиться, як ця посмішка змінює все навколо.
Навіть літня спека, яка мучила місто ціле літо, стала ніби легшою, і зі світу повіяло прохолодною надією.
Життя, навіть із випробуваннями, завжди наповнене сенсом, якщо поруч люди, що підтримають, пробачать і допоможуть відчути щастя. Усім цього бажаю.
