– Як ти на таке наважуєшся? – дивувалася дочка. – Мамо, ти ж там сама в тому селі, тобі не страшно?
– Усюди знайдуться люди, – спокійно відповідала Оксана Остапівна. – Я й там знайду собі друзів, не хвилюйся. А тебе завжди буду чекати в гості. До міста точно не повернуся. Я пенсії чекала, як нагороди. І хатка у нас гарна знайшлася. Та ще й у розстрочку. Хіба не диво?
Настрій у Оксани був чудовим. Не тільки вона здійснила свою мріНа старих дерев’ях у саду так рясно порозквітали білі цвіти, що здавалося – вони наче святкують нове життя, яке розпочалося в цій хатці, де так щасливо прожила Оксана Остапівна, а тепер так само щасливо житиме її донька Ліда.
