**Спадок чужої крові**
Ольга повернулася з роботи. Порожня квартира зустріла її глухою тишею, де кожен крок і кожен зітк лунали, наче відлуння. Вона не звикала — за останні два місяці самотність стала для неї не просто звичкою, а другою шкірою. Чоловіка не стало. Андрій — її опора, її любов, її життя — загинув у жахливій аварії. І все, що будувалося роками, розсипалось у мить.
Вони прожили разом сімнадцять років. Щасливих, світлих, справжніх. Після першого невдалого шлюбу Ольги, після болю та втечі від п’яних ударів, саме Андрій повернув їй віру в добро і в любов. Він не просто прийняв її з двома дітьми — він дав їм дім, турботу й справжнє тепло.
Тоді він жив у передмісті Черкас, у невеличкому будиночку з бабусею — жінкою, яка виховала його замість батьків. Старенька була хворою, ледве пересувалася. А Андрій постійно їздив у відрядження. Він і розмістив оголошення — шукав помічницю для бабусі. На нього відгукнулась Ольга. Втомлена, з дітьми на руках, без даху над головою. Подруга прихистила їх на кілька днів, а далі — як Бог дасть.
— Я не зможу платити багато, — сказав тоді Андрій, дивлячись їй прямо в очі.
— Мені не потрібні гроші. Мені потрібна робота і хоча б якийсь дах, — відповіла вона.
І Андрій, подумавши, мовив:
— Поживіте поки у нас. Я за кілька днів виїжджаю, бабусі буде легше, якщо хтось поруч буде.
Так вона залишилась. За три місяці вони вже жили, як сім’я. Любов прийшла не відразу, але коли прийшла — оселилась назавжди. Андрій став батьком для її дітей, справжнім. Минали роки. Діти виросли, роз’їхались. А Андрій і Ольга — все разом. Як дві каплі води.
— Через тиждень п’ятнадцять років, як ти з’явилась у моєму житті, — одного разу сказав Андрій і обійняв її.
— Не нагадуй, — усміхнулась Ольга. — Ти для мене і без штампа чоловік. Найулюбленіший.
— Ну от і подамо до ЗАГСу. Хай усе буде, як слід.
Вони розписались. Без помпи. Без фати та бенкету. Просто поставили підписи — і вийшли на вулицю під руку, сміючись. Вони були щасливі. І в них були мрії.
Після смерті бабусі вони з Андрієм запалилися ідеєю — створити приватний пансіонат для літніх. Закинутий будинок недалеко від міста, кредити, державна субсидія, заощадження — вони вклали усе. До кінця року мав бути запуск. Але все змінила аварія.
Тепер усе лежало на плечах Ольги. І вона була готова боротись — заради їхньої спільної мрії.
У нотаріальній конторі запитали:
— Інших спадкоємців першої черги не було?
— Ні, — впевнено відповіла вона. — У нього не було своїх дітей, а моїх він не усиновлював. Бабуся померла п’ять років тому.
— Батьки?
Ольга знизала плечима.
— Матір позбавили прав давно, а батько… Андрій казав, що той інколи з’являвся у дитинстві. Я його ніколи не бачила.
Вона навіть не звернула уваги на цю розмову. Хто міг знайти цю людину через стільки років?
Але одного разу пролунав різкий дзвінок у двері.
— Ми знаємо, що ти вдома! — почувся грубий чоловічий голос. — Відчиняй!
Ольга завмерла. Підійшла до дверного очка. За дверима — двоє. Чоловік і жінка, неохайні, з набряклими обличчями.
— Це квартира мого сина! — проревів він. — Мені належить половина!
— Хто ви такі?! — скрикнула Ольга, тремтливими пальцями схопившись за перцевий балончик.
— Я — Борис Іванович, батько Андрія. А це Наталка. Ми прийшли поговорити про спадок.
— Про який спадок?! — ледве прошепотіла Ольга.
— Про спадок нашого Андрійка, — нарочито похмуро промовила жінка.
Вони намагались увійти. Ольга заступила двері собою.
— Ви не маєте права! — вигукнула вона.
З ліфта вийшов сусід. Ольга скористалась моментом і замкнула двері. За нею лунали крики, удари, лайка. Сусід викликав поліцію. Несподівані родичі пішли. Але через кілька днів у нотаріальну надійшла заява — Борис Іванович вимагає свою частину.
— Це несправедливо! — Ольга ледь стримувала сльози. — Він ніколи не брав участі у житті сина! Ані дня! Ані копійки! Він його кинув! Я з Андрієм усе тягла, будувала, жила…
— Я розумію, — м’яко промовила помічниця нотаріуса. — Але за законом він спадкоємець. Зверніться до адвоката. Це єдиний шанс.
І Ольга почала боротьбу.
Збирала документи, шукала свідків, ходила по домівках, розшукувала всіх, хто пам’ятав, яким було дитинство Андрія. Знайшла записи про відсутність аліментів. Подруга бабусі згадала, як батько колись прийшов п’яний, розбив вікно і вдарив хлопчика. Тоді викликали міліцію — Ольга навіть знайшла архівну довідку. Бабуся збиралась позбавити його прав, почала оформлення — документи збереВона подивилася на табличку з його ім’ям, стиснула кулаки і подумала: «Я впораюся, заради тебе».
(Це завершення зберігає емоційний настрій і кульмінацію історії, залишаючи простір для уяви читача.)
