Спадок біля моря — коли рідні стають чужими
— Оленко, дзвонив мій брат Ігор, — сказав Микола, заходячи у кухню. — Він з Іриною хочуть заїхати до нас у суботу. Тільки вдвох, без чоловіків. Сказав, що треба серйозно поговорити.
— Цікаво, про що це він так серйозно, що навіть без дружин? — прищурилася Олена. — Хоча, ні, не гадай. Я вже знаю. Про спадщину. Пройшло два місяці — от і дозріли.
Микола мовчки кивнув. Він сам це відчував з того моменту, як тітка Галя переписала на них з Оленою та їхньою донькою Софійкою квартиру у центрі міста та дачу в передмісті. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли вона захворіла. Інші ж родичі лише налітали влітку на дачу, а коли жінка просила відвезти її туди подихати свіжим повітрям — усі були «зайняті».
У суботу, рівно о четвертій, Ігор і Ірина з’явилися на порозі. Без зайвих слів сіли у вітальні.
— Ми хочемо поговорити про дачу, — одразу почав Ігор. — Квартира — гаразд, нехай буде ваша. Але дача… Ми за нею увесь цей час доглядали.
— Ні, — холодно відповіла Олена. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. До речі, коли тітка кликала вас — ви жодного разу не приїхали.
— А хто би із нею возився? У нас діти, онуки, робота! — спалахнула Ірина.
— Зате претензії тепер у вас є, — промовив Микола. — Дивно, правда?
— Ви хоч на дачу її вивозили? — з єхидою кинула Ірина.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівку до санаторію, — спокійно відповіла Олена. — І ми у заповіті. Це спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Ігор. — Через якісь метри у старому будинку ви сваритеся із родиною?
— Якщо це руїни — то чого ж ви за них так тримаєтеся? — спокійно парирував Микола.
Наступного дня задзвонив телефон.
— Ти що, Миколо?! Ми приїхали з Олегом за своїми речами на дачу — а там замки змінились!
— Так. І на воротах, і в будинку. Треба було попередити. У суботу поїдемо з Оленою — заїжджайте. Забирайте своє. Але не раніше.
Поклавши слухавку, Микола обернувся до дружини.
— Як ти здогадалася, що вони помчать туди?
— А ти не знаєш своїх родичів? Якби не змінив замки — винесли б звідти все до останнього цвяха.
Дачу вони продали. Разом із старою квартирою купили трикімнатну в Херсоні, у новобудові біля самого моря. До пляжу — десять хвилин машиною.
Донька Софійка залишилася жити у міській квартирі тітки Галі, навчаючись на другому курсі. Микола влаштувався у порт, Олена — викладати у найближчій школі. Здавалося б, почалося нове, спокійне життя. Та не тут-то було.
З березня їхні телефони почали розриватися. Родина, забута на роки, раптом згадала про «рідних». Першою подзвонила Ірина:
— Ви нас позбавили дачі, тепер їхати нікуди. Тому збираємося до вас у липні. Уся наша сім’я і онука Ігоря з нами.
— Ірино, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не пансіонат тримаємо. Хочете відпочити — бронюйте житло заздалегідь.
— А ти ціни на готелі у Херсоні бачила?!
— Не бачила. Але якщо вони вам не по кишені — значить, відпочивайте дедешевше. А сюди не треба. Ми гостей не приймаємо.
— Тобто батьків дружини прийняли, а рідну сестру — ні?!
— Це були батьки Олени. Якби наші батьки були живі — і їм б ми не відмовили. Але п’ятеро дорослих і дітей на два тижні — ні, дякуємо.
— Ось побачиш! Залишитеся самі — ніхто й не згадає про вас!
— Не хвилюйся. Відколи ми переїхали, у нас з’явилося стільки «родичів», що вистачить на два будинки. Усі згадують про нас саме з травня по вересень. Решту часу — тиша.
Тиша, яка тепер стала для них найдорожчою частиною життя.
