У великій старій хаті панувало незвичне метушливе оживлення. Дверний дзвоник раз-по-раз дзижчав, двері відчинялися, і до хати заходив хтось із родичів. Цього разу переступив поріг огрядний чоловік у дорогому костюмі, піджак якого ніяк не хотів сходитися на випинаючомуся животі.
Бліда, непримітна жінка криво посміхнулась йому, а чоловік підвівся з дивана та йшов назустріч.
— Остапе! Думав, ти не приїдеш. — Чоловіки потиснули один одному руки. — Сідай, розказуй, як життя.
Жінка невдоволено відсунулася в інший кінець дивана, звільняючи місце для братів.
«Невже дружина Івана? Стільки дівчат у нього було, а одружився на такій…» — Остап не знайшов слів.
Хату знову оголосив дзижчанням дзвоник. Усі троє повернули голови до дверей. Чекали лише того, хто мав ось-ось увійти. У дверях з’явився високий чоловік у чорних штанях і темно-синьому джемпері, який підкреслював білизну сорочки.
Богдан сухо привітався, оглянувся й сів у потерте крісло у протилежному куті кімнати.
«Оце так франт став Богдан», — подумав Остап.
От і зібралися разом три брати, три спадкоємці. Злетілися, як круки на падаль. Остап сподівався, що крім нього ніхто не приїде, Богдан — зовсім напевно.
Три брати отримали запрошення прибути сюди, щоб попрощатися з Ганною Степанівною. Так і було написано: «щоб попрощатися». І вказано, на всяк випадок, адресу — якщо забули.
Остап давно жив у іншому місті з родиною. Добра посада, хата, машина, дві доньки, одна вже й онука подарувала. Йому, власне, не потрібно було тіткине майно. Приїхав так, з цікавості.
Колись ця хата здавалася йому велетенською. Він боявся темних кутків, величезного годинника й важкої меблівки.
Коли батько зірвався з риштування на будівництві й розбився, мати зчорніла від горя. Як підніме трьох хлопців сама? Молодшому, Іванові, ще й п’яти не було. Жили важко й бідно. Одного разу приїхав старший брат матері, про якого діти й чуєм не чули до того дня, та й запропонував забрати хлопців на час, хоч би двох старших.
У них із дружиною не було дітей. Мати очуняє, приїде за ними. Брат дав їй грошей і забрав дітей із собою. Мати від туги запила й незабаром померла.
Тітка Ганна виявилася суворою й холодною. Годувала, одягала хлопців, намагалася їх полюбити. Старший Остап швидко збагнув, що це шанс вибитися в люди. Усюди підлабузнювався до дядька та його дружини.
А ось середній Богдан повертався замкненим, не хотів налагоджувати відносини з новими родичами. Після школи не вступив до інституту, на відміну від Остапа. Пішов у рідне місто, до батьківської хати. Влаштувався на роботу, вчився заочно. Дядько спочатку посилав йому грошей, але Богдан повертав їх із записом, що не потребує.
Остап на останньому курсі інституту одружився й переїхав до родини дружини у Львів. Молодший Іван рос шибайголою, жив розгульно. У сім’ї не без виродка, як то кажуть.
«Хата потребує ремонту. Потім можна вигідно продати. АБогдан замовив автівку, щоб забрати справжнє багатство – сімейну фотографію, яку не оцінили брати.
