Мене звати Соломія. Тиждень тому мій брат, Ярослав, з’явився на порозі мого будинку в селі під Житомиром після багатьох років розлуки. Він передав мені коробку з грішми — заощадженнями усієї його життя — і пішов, залишивши мене в розгубленості. Ці гроші палять мені руки, а його сумна історія розриває серце. Тепер я стою перед болісним вибором: віддати їх його дружині та доньці, які відкинули його, чи залишити собі? Моя душа кричить про справедливість, але страх і сумніви не дають спокою. Що робити, коли чесність стикається із болями минулого?
Кажуть, що село — це одна велика родина, де всі підтримують один одного. Але життя доводить зворотнє. Молодь, ледь підростаючи, тікає подалі від рідного дому. Я, наймолодша в родині, лишилася з батьками. Моя старша сестра, Оксана, рано вишла заміж і втекла за кордон із чоловіком. Вона завжди скаржилася, що їй доводилося няньчити мене та Ярослава, і не приховувала, що нас не виносить. Зв’язок із нею обірвався, і селянська ідилія виявилася міфом.
Ярослав, мій брат, був іншим. Не геній, але чесний і веселий, він знав мільйон жартів і завжди був душею компанії. Я любила його за щирість. Він одружився із жінкою із сусіднього села, але не привів її до нас, а переїхав до неї. Ярослав поважав важку працю, працював на будівництві, але грошей завжди не вистачало. Його дружина, Марія, та її родина не відрізнялися щедрістю, і Ярославу доводилося крутитися, щоб прогодувати їх. Коли я виходила заміж, його не було — він поїхав на заробітки за кордон. Його дружина була вагітною, і я розуміла, чому він не міг лишитися. Але біль від його відсутності все одно жила в мені.
Роки йшли. Я жила із чоловіком, Олегом, і батьками, виростила трьох дітей. Ярослав працював вантажником у портовому місті за кордоном, відправляючи гроші дружині на будівництво дому. Його донька, моя племінниця Даринка, росла, але Марія не привозила її до нас. Зв’язок із братом майже згас, і я змирилася, що ще одна рідна душа зникла з мого життя. На щастя, із Олегом нас пов’язували любов і повага, і це тримало мене на плаву.
Все змінилося, коли Ярослав несподівано подзвонив. Його голос тремтів: він зізнався, що покохав іншу жінку і більше не може брехати дружині. Він залишив Марії всі гроші, обіцяв платити на доньку до її повноліття, але йде. Мені було боляче за нього, але я поважала його чесність. Марія після цього викреслила нас із свого життя, не даючи батькам бачити онуку. Це ламало їм серце, але я нічого не могла змінити.
Тиждень тому Ярослав з’явився біля мого дому. Я ледь впізнала його: обличчя, вкрите зморшками та плямами від сонця, видавало роки важкої праці. Але він усміхався, жартував, як у дитинстві. Лише наприкінці розмови його очі наповнилися смутком. Він розповів, що його нова кохана померла від важкої хвороби. Дітей у них не було. МарМарія не впустила його на поріг, а Даринка, його донька, сказала, що не хоче його знати.
