Справедливість по-українськи
Два роки тому, коли я з дружиною Євгенією щодня їздили до моєї бабусі, щоб доглядати за нею, ніхто з родичів навіть не згадував про її існування. А тепер, коли вона пішла у вічність і залишила нам свою хрущовку у Києві, всі раптом ожили й злетілися, як круки, вимагаючи «своєї частки». Досі не віриться, як швидко люди, які роками не дзвонили й не навідувались, перетворилися на запеклих борців за «справжню справедливість». Ця історія змусила мене по-новому подивитися на нашу родину й зрозуміти, що справді має значення.
Моя бабуся, Ганна Дмитрівна, була дивовижною жінкою. Попри свої дев’яносто років, вона до останнього залишалася ясним розумом. Та останні два роки здоров’я її сильно підвело: вона ледве пересувалася, погано бачила й потребувала постійної допомоги. Ми з Євгенією жили поруч у Броварах, тому природно взяли на себе клопіт. Женя готувала їй, прибирала, допомагала з гігієною, а я возив до лікарів, купував ліки за гривні й лагодив усе, що ламалося в її старенькій оселі. Це було непросто — у нас самі дві дитини, робота, свої клопоти, але я ніколи не вважав це тягарем. Бабуся виростила мене, коли батьки працювали за кордоном, і для мене було справою гідності піклуватися про неї у її останні роки.
Увесь цей час інших родичів я бачив рідко. Сестра моєї матері, Тетяна, жила у Львові й навідувалася раз на рік, привозила коробку «Рошен» і пару шаблонних фраз. Двоюрідний брат Богдан взагалі не з’являвся — завжди був зайнятий кар’єрою у Польщі. Решта обмежувалися рідкісними дзвінками «поцікавитися здоров’ям». Ніхто не пропонував допомогти ані грішми, ані часом. І нас із Женею це влаштовувало — ми не очікували, що хтось поділить з нами цей тягар. Та я й уявити не міг, що все зміниться, варто тільки заговорити про спадщину.
Коли бабуся померла, ми з дружиною були розбиті. Її відхід залишив у моїй душі величезну порожнечу. Але через пару тижнів після похорону почалися дзвінки. Першою з’явилася тітка Тетяна. Вона приїхала до нас додому й, навіть не спитавши, як ми переживаємо втрату, одразу почала говорити про квартиру. «Олежку, ти ж розумієш, що мама залишила спадщину не тільки вам, — сказала вона. — Ми теж її діти, маємо права». Я був у шоці. Тітка роками не з’являлася, нічим не допомагала, а тепер вимагає частину квартири? Я намагався пояснити, що бабуся свідомо заповіла оселю нам, адже ми про неї дбали. Але Тетяна лише зневажливо посміхнулася: «Це нечесно. Ти просто скористався тим, що був поруч».
Незабаром до неї приєднався й Богдан. Він надіслав довге повідомлення, де розповів, як сильно кохав бабусю й як йому «боляче», що квартира дісталася лише нам. Він запропонував «поділити все по-рідному». Я не знав, чи сміятися, чи плакати. Богдан не був у бабусі років десять, навіть на похорони не приїхав, посилаючись на роботу. А тепер раптом згадав про любов? Я відповів, що заповіт чіткий — це воля покійної. Та він почав погрожувати судом, якщо ми не погодимося.
Ситуація ставала напруженішою. Навіть далекі родичі, яких я ледь знав, почали телефонувати й натякати, що «добре було б поділитися». Я почувався, як загнаний звір. Ми з Женею не женеться за цим — стара двокімнатна хрущовка потребувала ремонту й була для нас скоріш пам’яттю, ніж багатством. Саме тут ми проводили вечори, пили чай із варенням, слухали її оповідання про війну. А тепер ці спогади перетворилися на поле битви.
Євгенія, як завжди, була моєю опорою. Вона сказала, що ми нікому нічого не винені й заповіт треба шанувати. Ми звернулися до юриста — виявилося, що оспорити документ майже неможливо. Але навіть ця впевненість не зняла важкість з душі. Я не міг повірити, що люди, яких я вважав родиною, так легко забули про бабусю за її життя, а тепер б’ються за її стіни.
Одного разу я не витримав і подзвонив Тетяні. Запитав, чому вона не допомагала, якщо тепер так бореться за «справедливість». Вона почала виправдовуватися — мовляв, далеко, проблеми, «не все так просто». Але я відчував — це порожні слова. Наприкінці розмови вона кинула: «Олег, не будь скнарою, ми ж родина». Скнарою? Я, який два роки возив бабусю по клініках, міняв їй простирадла й сидів біля неї ночами? Я поклав слухавку й вперше за довгий час заплакав.
Зараз ми з Женею намагаємося закрити це питання. Вирішили не піддаватися тиску й зберегти квартиру, як хотіла бабуся. Але ця історія залишила глибокий слід. Я більше не дивлюсь на свою родину колишніми очима. Люди, яких я вважав близькими, показали своє справжнє обличчя, лише почувши запах грошей. Але я вдячний за одне: ця історія нагадала мені, що справжня родина — це ті, хто поряд не заради вигоди, а через любов. Для менеАле найголовніше — я зрозумів, що справжня спадщина — це не стіни, а ті теплі вечори, проведені з бабусею, які ніхто і ніколи не зможе у нас забрати.
