Сором у маршрутці
Ганна Іванівна поспішала до зупинки, притискаючи до грудей маленьку сумочку. Дощ щойно закінчився, а асфальт блищав вологими плямами під сивим жовтневим небом. У сумочці лежало двісті гривень усе, що вона змогла зібрати на ліки для чоловіка. Василь Опанасович знову скаржився на біль у спині, а лікар виписав такі дорогі таблетки, що пенсії не вистачало навіть на пів упаковки.
Маршрутка підкатила до зупинки зі скрипом гальм. Ганна Іванівна піднялася по сходинках, простягнула водієві десятирублёвку.
«Двадцять пять», буркнув він, навіть не глянувши на неї.
«Як двадцять пять? Учора їхала за двадцять», здивовано промовила жінка.
«Сьогодні двадцять пять. Ціни піднялися», нетерпляче постукав пальцями по керму водій.
Ганна Іванівна завагалася. Двадцять пять гривень це значить, що на ліки залишиться ще менше. Може, пішки дійти? Але до аптеки кілометра три, а вдома чекає Василь Опанасович, страждає…
«Тіточко, може, пройдете?» почувся голос із середини салону. «Черга за вами».
Обличчя Ганни Іванівни почервоніло. Вона покопалася в сумочці, дістала ще одну десятку і пятирублёвку.
«Дякую», пробурмотів водій, навіть не глянувши на гроші.
Жінка пройшла в салон, озирнулася. Вільних місць не було. Хлопець у навушниках сидів, уткнувшись у телефон. Поряд дівчина щось друкувала, теж не піднімаючи голови. Посередині жінка з малою дитиною на руках колихала її, напівспіваючи колискову. Дитина похнюпилася, а мати виглядала втомленою.
«Сідайте», раптом сказала жінка з дитиною, кивнувши на своє місце. «Мені все одно стояти, він не дає сидіти».
«Та що ви, дякую, я постою», заперечила Ганна Іванівна.
«Та сідайте вже», наполегливо повторила мати. «Видно ж, що втомилися».
Ганна Іванівна подякувала і сіла. Маля здивовано подивилося на неї великими очима й раптом усміхнулося.
«Який гарненький», мимоволі зітхнула жінка. «Скільки йому?»
«Вісім місяців. Зубки ріжуться, тому й капризничає», втомлено відповіла мати. «Їдемо до лікаря, може, щось випише».
«А я теж в аптеку, чоловікові ліки купую. Спина в нього дуже болить».
«Розум
