Оксана Дмитрівна сиділа за кухонним столом, гортаючи фото у своєму телефоні. Сорок років — кругла дата. Вона хотіла влаштувати справжнє свято, запросити друзів, колег, може, навіть замовити торт у кондитерській. Вперше за довгий час у неї з’явилося бажання відзначити день народження на широку ногу.
— Оксанко, ти що, зовсім з глузду з’їхала? — голос Тетяни Миколаївни прорізав тишу квартири, як ніж. Свекруха з’явилася у дверях кухні, тримаючи у руках свій незмінний букет із власного городу.
— Добрий день, Тетяно Миколаївно, — Оксана не підняла очі від телефону. — Заходьте, чай на плиті.
— Який чай! Ти мені скажи, що це за дурниці ти Дмитру наговорила про день народження? Сорок років святкувати — погана прикмета!
Оксана повільно відклала телефон і подивилася на свекруху. Тетяна Миколаївна стояла у своєму звичайному сірому кардигані, який носила вже років десять, і дивилася на невістку так, ніби та запропонувала станцювати гілкою на Майдані.
— Це мій день народження, і я маю право вирішувати, як його святкувати, — спокійно сказала Оксана.
— Маєш право! — розвела руками Тетяна Миколаївна. — Сорок років — це не святкують! Усі знають, що це лихо. Моя бабуся казала: святкувати сороковинки — життя піде під укіс.
Оксана усміхнулася:
— Ваша бабуся, мабуть, багато чого казала. Часи змінилися.
— Часи, часи… — Тетяна Миколаївна підійшла до плити, налила собі чай у улюблену чашку — ту саму, яку Оксана терпіти не могла, бо свекруха принесла її зі свого дому без дозволу. — А ти знаєш, що сусідка Марія минулого року відзначила сорок років? Через місяць чоловік помер.
— Тетяно Миколаївно, — Оксана підвелася й підійшла до вікна, — Марія втратила чоловіка, бо він двадцять років пив, як бондар. А не через те, що вона святкувала.
— Ти завжди мудруєш! — голос свекрухи став вищим. — Я не для того сина виростила, щоб він на таку… на таку сучасну потрапив.
Слово «сучасна» Тетяна Миколаївна вимовила так, ніби це була лайка.
Оксана повернулася до неї:
— А що, власне, поганого в тому, що я сучасна? Я працюю, заробляю, веду господарство…
— Ведеш господарство! — фукнула свекруха. — Учора прийшла — у вас пил на полицях, сорочка Дмитрова не прасувата, а ти сидиш за комп’ютером і щось пишеш.
— Я працювала. Вдома. Це називається кар’єра.
— Кар’єра… — Тетяна Миколаївна ковтнула чай. — А сім’я? А дім? А внуки де?
Це питання про онуків лунало щоразу, коли свекруха приходила у гості. А приходила вона часто — майже щодня. У неї був свій ключ від їхньої квартири, який Дмитро віддав їй «на випадок» ще в перший рік їхнього шлюбу. Випадок, мабуть, настав раз і назавжди.
— Тетяно Миколаївно, ми з Дмитром намагаємося, — Оксана сіла за стіл. — Але поки що нам і так добре.
— Добре! У твоєму віці вже час подумати. Сорок на носі, а ти все бавишся.
— Саме тому я й хочу відзначити цей день народження. Гарно, з друзями, з добриТой вечір вона зрозуміла, що іноді найкращий спосіб зберегти родину — це виставити чіткі межі, навіть якщо це означає стояти наперекір усім звичкам і навіть найближчим людям.
