**Щоденник: Дім для синів**
Микола був із тих чоловіків, що все можуть. Збудував хату, виховав двох синів, виростив сад. Одним словом — прожив життя недаремно.
Дім ставив своїми руками, біля міста, у приватному секторі. З часом провів газ, воду, облаштував, як у квартирі — навіть ванну поставив. Тільки простір був більший, і сусідів не було.
Дружина, розумниця та красуня, встигала скрізь: й годувала, й прибирала, й за городом доглядала. Микола допомагав у всьому. Росли у них два сини — з різницею в пʼять років. Живи та радій.
Але дружина захворіла й померла, коли молодший син був у четвертому класі. Довго Микола сумував, але тримався, не запив. Важко було самому — не вистачало жіночої руки. Про одруження й не думав.
Вони з дружиною мріяли, щоб діти здобули освіту, знайшли гарну роботу. Старший, Тарас, закінчив школу, вступив до інституту. Ожениться — і в хаті господиня буде. Микола пишався ним. Молодший, Богдан, до наук не тяжів, але допомагав батькові у всьому.
На четвертому курсі Тарас дійсно одружився.
— Місця багато. Я ж для вас хату ставив. Нащо тіснитися у хрущовці з сусідами? То шум, то затоплять, то опалення чекай. А тут сам розпалюй, коли схочеш. — Скільки Микола не вмовляв сина не викидати гроші на оренду — марно.
Олена, дружина старшого, категорично відмовилася жити у приватному будинку, ще й з батьком чоловіка. А Тарас слухав її у всьому. Микола засмутився, але змирився. Нехай живуть, як знають.
— Ти хоча б дружину до хати приведи. Для кого я її будував? — казав Микола молодшому.
— Мені ще рано про весілля думати, — відмахувався той.
На зиму Микола робив закрутки — половину відносив старшому. А той неохоче брав: мовляв, Олені соромно, адже вона ні садила, ні збирала, ні закручувала.
— Я ж не чужим даю, а дітям. Нехай не соромиться. Беріть та їжте, а то й зовсім ображуся, — казав Микола, вручаючи синові велику сумку. — Як зʼїсте — ще принесу.
Молодший закінчив школу, але навчатися далі не захотів — пішов до армії.
Якось прийшов старший син. Але розмова не клеїлася, Тарас ходив навколо да біля. Микола бачив: щось сина мучить, та боязко сказати. Не витримав — попросив розповісти.
— Олена чекає дитину. Буде син, — сказав старший і дивився, як батько відреагує.
Микола зрадів, привітав.
— Ти ж прийшов не за цим. Говори, не тягни, — підштовхнув він сина.
— З дитиною витрат багато, а зарплата тільки моя. Олена у декрет скоро піде. Платити за оренду буде важко, — почав пояснювати Тарас.
— То переїжджайте до мене. Богдан у армії — нікому заважатимете. Хата велика, місця вистачить. А якщо мало — прибудуємо. У нас і повітря чистіше, для дитини — саме те.
— Олена не хоче. Як ми тут усі разом? Дитина не даватиме спати, пелюшки всюди розвісимо. А як Богдан повернеться? А одружиться? Дякуємо, але це не варіант, — сказав Тарас.
— Ти ж прийшов не просто так. У тебе пропозиція є? — прямо запитав Микола.
— Так, тату. Батько Олени пропонує нам зкинутися навпіл і купити квартиру. У нього на роботі колега її дешево продає — їде за кордон, — почав пояснювати син.
— А багато треба? Вам ж однокімнатна не підійде — дитина буде. У мене є трохи заощаджень. Говори просто, скільки.
Тарас назвав суму й чекаюче подивився на батька.
— Це вартість усієМикола глянув у вікно, де стояв його старий будинок, де він збудував своє життя для дітей, і зітхнув важко, усвідомлюючи, що дійсно ніхто в цьому світі не застрахований від самотності.
