Сонце після дощу
Оленко, заходь. Я в льохі була, тобі картоплі набрала.
Олена повернула до двору сусідки.
Ой, дякую, тіто Насте, я вам обовязково віддам.
З чого ж ти віддаси? Ой, лишенько. Віддасть вона. Треба було раніше думати, коли дітей народжувала. Петро ніколи не був нормальним чоловіком.
Олена проковтнула образні слова, бо знала до зарплати ще тиждень, а на одному молоці не довго протримаєшся. Якби вона одна, але ж вдома її ждали троє діток. Петро, про якого говорила сусідка, був її чоловіком, тепер уже колишнім, бо минулого року дізнався, що на трьох дітей держава не дасть ні машину, ні квартиру, швиденько зібрав свої речі й сказав, що в такій злидні жити не зізнається. Олена якраз мила посуд і навіть тарілку випустила з рук.
Петре, ти що таке говориш? Ти ж чоловік. Іди на нормальну роботу, де добре платять, і не буде злиднів. Це ж твої діти. Ти завжди казав, що тобі потрібно більше дітей, що ти їх хочеш.
Хотів, але ж не знав, що держава так байдуже стаються до багатодітних. А працювати намарно я не бачу сенсу, відповів Петро.
Олена опустила руки.
Петре, а як же ми? Як я справлюсь з ними сама?
Оленко, я не знаю. І взаєлі, чому ти не наполягла, що нам одного дитятично вистачить? Ти ж жінка, мала ж розуміти, що таке може статися.
Олена більше нічого не встигла відповісти, бо Петро вискочив із хатівки і майже бігом пішов до зупинки. Сльози навернулися на очі, але тут вона побачила, що на неї дивлються три пари очей. Андрійко був найстарший, цього року йти до школи. Мишкою було всього пять, а їх зірочка Марійка два роки. Олена ковтнула, усміхнулася.
Ну, хто за те, щоб мілинці спекти?
Діти радісно заверещали, і тільки Андрійко ввечері запитав:
Мам, а тато більше не повернеться?
Олена намагалася щось придумати, але потім просто відповіла:
Ні, синук
Якийсь час Андрійко сопів, а потім сказав:
Ну й нехай, ми без нього впораємось. Я тобі допомагатиму.
Олена, коли поверталася з вечірнього доїння, знала, що малі вже нагодовані й у ліжках. Вона дивувалася, як її син так швидко поділав.
***
Подякував за картоплю, вона рушила додому. «Господи, коли потеплішає? Якась ненормальна зима цього року». Їм би вистачило картоплі, але одного дня був такий мороз, що навіть у приміщеннях вона померзла. Звісно, селяни їх жаліли. У селі люди завжди добрі, але постійно нагадували, яка вона дурісінька. А що, дурісінька? Тепер вона просто не уявляла, як би жила, якби когось із її дітей не було. Як би не було важко, вони справлялися. Хотілося нових одежок іграшок, але діти не просили. Знав, що мама купить, як тільки зможе. Цього року вони з Андрійком навіть задумали поставити велику теплицю, правда, поки з плітк
