Дивін «Мрія»
Орест і Марічка зустрічалися вже два роки. Марічка ночувала в нього, коли його мама їздила на дачу або до подруги до Львова. Вони чекали й цінували ці швидкоплинні моменти. Але літо скінчилося. Вересень ще тішив теплим сонцем, але незабаром почнуть лити дощі. Мама перестала виїжджати на дачу на вихідні. Залишалося чекати, поки вона поїде до Львова. Та це траплялося нечасто.
Закохані засмутилися.
— Оресте, ти мене не любиш? Не хочеш бути зі мною і в радості, і в горі? — тонко натякнула Марічка, що вже час подумати про весілля.
Вони стояли біля її дому й півгодини не могли розлучитися.
— З чого ти взяла? — Орест відсунувся і заглянув їй у вічі. — Я б зараз повів тебе до ЗАГСу, але де ми житимемо? Знімну квартиру я поки не потягну, тобі ще рік вчитися. Хіба що ти згодиш жити з моєю мамою. А з твоїми батьками теж не варіант — у вас маленька квартира. Давай трохи почекаємо. Ось закінчиш інститут…
— Але я не можу більше так розлучатися з тобою щодня, чекати, поки твоя мама кудись поїде. Батьки питають, чому ти не робиш мені пропозиції. — Марічка набрала повні легені повітря, але замість зітхання вирвався схлип.
— Марічко, я обіцяю: щось придумаю. Я дуже тебе люблю.
— Я теж, — тихо відповіла вона.
— Гаразд. Ходімо, — рішуче сказав Орест і взяв її за руку.
— Куди?
— До тебе. Піду просити твоєї руки в батьків. Чи ти передумала?
— Ходімо! — радісно вигукнула Марічка.
Так вони й зайшли до неї в квартиру, тримаючись за руки.
— Заходьте, молоді, — ласкаво сказала мати.
На кухні вже стояли чотири чашки і вазочка з печивом та цукерками, ніби їх чекали.
— Та я вас у вікно побачила. Півгодини прощалися, — усміхнулася мати, помітивши здивований погляд доньки. — Годі вам блукати вулицями. Зима на носі. Що ви спите разом — ми знаємо. — Марічка опустила очі. — Ми з батьком не проти вашого весілля.
— До себе не запрошуємо. Розуміємо, що вам не хочеться жити з батьками. У мене на роботі колега продає однушку. Я відразу подумав про вас. Тож… — додав батько.
— Дякую, тату! — скрикнула Марічка.
— Не поспішай радіти. Орест щось насупився.
Той прямо подивився батькові в очі.
— Ви не багаті. Соромно брати від вас такий подарунок. Я здоровий хлопець, сам заробить на квартиру.
— Чого тут соромитися? Ми ж її купуємо, а не крадемо, — розсудливо сказав батько, трохи засмучений. — Кому нам ще допомагати, як не дітям? Мені від батьків дісталася ця квартира. Тепер наша черга вас поставити на ноги. «Соромно»! Заробиш — купиш більшу, а поки в маленькій поживете. Та й купую я її не для тебе, а для доньки, щоб була щаслива. А щаслива вона з тобою. Оце ж совісний який! — Ласкаво подивився на доньку, потім строго — на Ореста.
Марічка стиснула його руку під столом, мов кажучи: «Не сперечайся, згодися заради мене».
— Дякую, — без ентузіазму сказав Орест.
До весілля залишалося менше тижня. Куплено білу сукню, розіслано запрошення, заброньовано ресторан.
— Оресте, а в нас у квартирі немає дивана. — Марічка вже казала «наша». — На чому ми спатимемо? На підлозі?
— Ні в якому разі. Диван купимо.
— А коли? — логічно запитала вона.
І вони пішли до меблевого. Довго ходили між рядами диванів різних розмірів і кольорів. Марічка сідала, прислухалася до відчуттів. Нарешті їй сподобався один, скромний на вигляд. Вона сіла, закрила очі.
— Чудовий вибір, молоді люди, — почувся жіночий голос.
Марічка відкрила очі й побачила продавцю, яка усміхалася.
— Бачу, вам сподобався. БіВони придбали диван «Мрія», і з того дня він став мовчазним свідком їхнього щастя, вірою в те, що справжнє кохання може подолати всі випробування.
