Багато років тому, ще в ті часи, коли літо в Києві розливалося бузковим світлом, ранком у столичному пологовому будинку народилася маленька дівчинка. Її молодій матері, ще й восьнадцяти не виповнилося, не знайшлося місця для цієї дитини у власній душі; вона хутко написала відмову, викликала таксі й залишила пологове відділення, не озирнувшись навіть на мить. Але ніхто ще не знав, яку долю для цієї малечі готують небеса
Того ж дня, надвечір, ми з чоловіком Ярославом приїхали до лікарні, радісно схвильовані в очікуванні нашої четвертої дитини. У нас уже була велика родина, до якої щедро підмішувалася метушня і дитячий сміх.
Особливо хвилювали нас наші другі й треті діти сестри-близнючки Марічка та Ганнуся. Таке в нашій родині сталося вперше, тож жартували: «Може, й наступного разу доля подарує два маленьких сонця?»
Батьки не приховували здивування й допомагали нам, як могли. Коли ми вже знали, що цього разу на нас чекає тільки одна дитинка, подумали: що ж, так і має бути.
Зрештою, наша Маруся народилася міцною та здоровою. Ми оселилися в невеличкій палаті, за яку Ярослав сплатив ще до пологів чесно зароблені гривні.
Минуло кілька годин і медсестра принесла крихітку на перше годування. Раптом у палату увійшов завідувач відділення на його обличчі читалася тривога.
Пані Олено, маємо непросту ситуацію
Того самого ранку, розповів він, молода дівчина на імя Соломія народила чудову донечку, написала відмову й поїхала додому, не оглядаючись. Вона була зовсім сама та, ще не отямившись від болю, рішуче відмовилася лишитися навіть надвечір.
Дівчинка народилася здоровою, очі як дві українські волошки в житі. Я невимушено подумала: Ти ж так любиш дітей А раптом зважишся взяти цю крихітку до себе?
Ми можемо записати, що це твоя донька неголосно запропонувала головна медсестра Валентина Михайлівна, з якою ми давно приятелювали й інколи бачилися за кавою на Володимирській.
Але ж я не хочу, щоб ця дитина зростала в дитбудинку, що ж чекає на неї там? Серце розривається, коли уявляю її саму
Звісно, так чинити не можна це поза законом. Потрібне офіційне усиновлення, а це в Україні тривалий і складний шлях, що нерідко потрапляє у безвихідь бюрократії.
Поки триває оформлення, дівчинка має потрапити в інтернат, зітхнула Валентина Михайлівна.
Сльози підступали до очей. У такі хвилини згадується: народження дитини завжди диво, повязане й з неспокоєм, і з надією. Але часом долі переплітаються так дивно й нелегко, що лишається лиш співчувати й підтримати. Оті київські ночі, колискові й теплі розмови ще довго лунили у моїй памяті.
Життя змушує розмірковувати: як важливо залишатись людиною, навіть у найважчі часи. Можливо, саме такі історії навчили нас цінувати милосердя, чути серцем навіть чужий біль і не боятись робити добро, навіть коли це непросто.
