Соломія схрестила руки, обпершись на спинку стільця. Її холодні блакитні очі не відривалися від обличчя Данила. Звична пихатість зникла з його рис, замінившись напругою.
Думаєш, я не питала себе кожної ночі, чи варто повертатися? промовила вона тихо, але твердо. Пять років я жила з цією думкою. Але вирішила чекати. Поки мої діти не підростуть і зрозуміють, хто ти є насправді.
Данило прочистив горло, уникаючи її погляду.
Ти втекла. Залишила мене на поталу пліткам. Знаєш, що казали мої колеги? Що думали в офісі?
Мені байдуже, Даниле, перебила вона. Якби тоді тобі були важливі я й наша дитина, сьогодні я б не стояла тут із двома синами, які не знають тебе й нічого тобі не винні.
Тиша на мить зависла між ними. З сусідньої кімнати лунали сміхи Івасика та Юрчика, що гралися своїми машинками.
Я хочу тест на батьківство, раптом випалив Данило. Докази, що вони мої.
Соломія підняла брову.
Звісно. Але знай: тест нічого не змінить у тому, що є. Ні у тому, що буде.
І що ж буде, Соломіє? спитав він, намагаючись звучати впевнено, але у голосі промайнув страх.
Вона ледь схилилася над столом.
Я заберу все, що ти вважав своїм: репутацію, спокій і контроль над власною історією. У мене є документи, Даниле. Листування, записи. Усе, що ти казав мені перед моїм втечею. І якщо хочеш суду, будь певний першою подаду позов я.
Його обличчя спалахнуло.
Шантаж?
Ні. Правда. Правда, яку ти побачиш чорним по білому перед суддею.
Данило відкинувся на спинку крісла, намагаючись повернути собі вигляд людини, що тримає все під контролем.
Думаєш, зможеш мене знищити? У мене є звязки, гроші, влада.
А в мене є терпіння, спокійно відповіла вона. Знаєш, як кажуть: терпіння зброя тих, кому вже нічого втрачати.
Легкий стук у двері. Івасик зазирнув у вітальню.
Мамо, ми підемо на дитячий майданчик, коли панотець закінчить розмову?
Соломія тепло усміхнулася.
Звісно, сину. Ще пять хвилин.
Данило вперше уважніше глянув на хлопчиків. У його очах мигнула нерішучість ознака людини, що починає розуміти: він втратив більше, ніж битву.
Я не хотів, щоб дійшло до цього, пробурмотів він, більше до себе, ніж до неї. Але якщо хочеш війни отримаєш її.
Ні, Даниле. Я не хочу війни. Я хочу справедливості. А її не купиш ні грошима, ні звязками. Її дає лише правда.
Вона підвелася, показуючи на двері.
А тепер іди. Мої діти мають знати: якщо я кажу «геть», це закон.
Данило вагався, потім різко схопив портфель. На порозі обернувся:
Ти пошкодуєш.
Можливо, відповіла Соломія, не к
