Степана знаходять уранці, а пес виє ще з учорашнього вечора. Оксана чує цей вий через два паркани, але не виходить, бо Грім виє часто, і вона давно перестала через це вставати. Вий низький, тягучий, без перерв, і до півночі стає частиною ночі, як вітер або шум води в трубах.
Дільничний приїжджає по обіді, опечатує хату і їде. Складає папери на капоті, курить і поглядає на пса, але підходити не стає. Каже Оксані через паркан, що тіло повезли в район і що треба шукати родичів. Потім зачиняє дверцята і їде по колії, лишаючи в грязюці два глибокі сліди від коліс. А пес лишається. Сидить на ланцюгу, витягнувши морду до неба, і звук іде з нього рівний, низький, як із труби, яку забули закрити. Не гавкіт, не скавчання. Вий. Такий, від якого ниє щось під ребрами, якщо слухати довго.
Оксана стоїть біля своєї хвіртки і дивиться через дорогу на подвір’я Степана. Грязюка після нічного дощу блищить у коліях, і від землі йде запах, важкий і сирий, як від свіжої грядки.
Паркан похилився, три штахетини лежать у кропиві, але хвіртка зачиняється на дріт, і дріт закручений акуратно, у чотири витки. Старий не лагодив паркан, але хвіртку замикав щовечора. Оксана знає це, бо бачила з вікна кухні, як він виходив у сутінках і крутив дріт сухими пальцями. Вона переходить дорогу, розкручує дріт і заходить у двір. Пахне мокрою землею, псиною і чимось кислим, застояною водою з бочки біля сараю.
Грім перестає вити і повертає голову. Рудий, із чорним чепраком уздовж хребта, великий, схожий на вівчарку, яку хтось розбавив дворовою кров’ю. На морді сивина, і очі жовті, мутнуваті, як у старих собак, які бачили більше, ніж треба.
Ланцюг тягнеться від стовпа до нашийника. Товстий, із великими ланками, п’ятиметровий. Оксана знає цей ланцюг сім років. Щоліта бачить із вікна, як Грім ходить по дузі, витоптуючи канавку в землі.
Канавка за роки стає глибокою, по щиколотку, і в ній стоїть дощова вода. Узимку ланцюг укривається інеєм, і ланки стукають одна об одну на вітрі. Але зараз Оксана помічає те, чого не бачила раніше: з одного боку, там, де ланцюг натягується найдужче, ланки протерті до блиску. Метал відполірований, як дверна ручка, за яку беруться щодня. Пес тягне завжди в один бік. Не кидається, не рветься по колу. В один.
Біля стовпа стоїть миска. Алюмінієва, м’ята, з рештками каші. Каша засохла. Крупинки гречки прилипли до стінок, і на поверхні застигла плівка жиру. Поруч друга миска з водою, у якій плаває листок.
Степан годував пса вранці того дня, коли помер. Або ввечері напередодні. Оксана дивиться на миску і поправляє хустку на голові, бо руки самі тягнуться до чогось звичного. Сім років вона говорила сусідам, що старий мучить собаку. Говорила Соломії з магазину, говорила листоноші Ярині, говорила дочці по телефону. Ланцюг, будка, каша, і жодної прогулянки.
Жива істота біля стовпа. І щоразу, промовляючи це, вона відчуває за собою правду, ту саму правоту, яка гріє краще за грубку і не потребує доказів. Правда ж очевидна: собака на ланцюгу, господар мовчить, отже, винний.
Ярина-листоноша приходить за годину, приносить хліб і молоко, бо звикла носити Степанові й тепер не знає, кому віддати. Каже, що бачила його в суботу, він забирав пенсію й купив два кілограми гречки. Для себе і для пса. Оксана питає, чи немає у Степана рідні.
Ярина думає, притиснувши сумку до боку, і згадує дочку. Одарка. Живе в Калинівці, через трасу, дванадцять кілометрів. Давно не приїжджала. Ярина додає тихо:
– Дочка пропонувала забрати собаку. Але старий відмовлявся. У мене на пошті навіть її телефон десь записаний.
Оксана мовчить. Думає: жадібний, навіть пса не міг віддати, якщо сам не справляється. Потім іде до стовпа.
Карабін на нашийнику заржавів, і пальці зісковзують із мокрого металу. Оксана тре його, крутить, тисне великим пальцем на защіпку. Іржа забивається під нігті, і долоні пахнуть залізом, терпким і холодним. Грім стоїть смирно. Не скавчить, не смикається. Просто чекає, ніби знає, що саме зараз станеться, і терпить ці сім років заради одного клацання.
Карабін піддається. Нашийник зісковзує з шиї, і Оксана бачить під ним смужку прим’ятої шерсті, світлу, майже білу, як слід від обручки. Пес обтрушується всім тілом, від морди до хвоста. Потім дивиться на Оксану. Секунду стоїть. І зривається.
Не до неї, не до миски, не до хати. До паркана. Проскакує між штахетинами, вискакує на дорогу й біжить. Оксана бачить, як руда спина миготить за кущами бузини й зникає.
Вона йде на пошту до Ярини, треба зв’язатися з дочкою Степана.
А пес тим часом уже переходить трасу. У тому місці, де дорога робить поворот і машини пригальмовують перед мостом через канаву, він вичікує паузу й перебігає. Звертає на путівець до Калинівки.
Калинівка починається з трьох тополь і автобусної зупинки без навісу. Грім звертає на другу вулицю, пробігає повз колонку, повз палісадник із жоржинами й зупиняється біля хати із зеленим дахом.
Ґанок низький, на дві сходинки, дошки потемніли від вогкості. Двері оббиті дерматином, і в куті оббивка відійшла, звисаючи трикутником. Грім сідає біля дверей і скавчить.
Хвіст стукає по сходинці, і цей стук — єдиний веселий звук за весь день.
Двері відчиняються. На порозі стоїть жінка, худа, темне волосся зібране у вузол, на руках борошно. З хати пахне випічкою й ваніллю, теплий запах випливає на ґанок і змішується із запахом мокрої землі.
Жінка дивиться на пса. Потім опускається навпочіпки, бере його морду в долоні, і борошно з пальців осідає на рудій шерсті білими плямами. Грім тицяється носом їй у зап’ястя і заплющує очі.
Оксана телефонує саме в цю мить. Повідомляє, що Степан помер. Що пес зірвався з ланцюга й утік.
– Він у мене. Мене Одарка звати.
Оксана тільки охає: дванадцять кілометрів трасою!
І Одарка розповідає.
Грім був щеням, коли Одарка ще жила з батьком. Принесла його з селища, місячного, рудого, з одним вухом, яке стояло. Виростила, годувала з піпетки, спала з ним на підлозі першого тижня, бо скиглив і не міг заснути сам. Потім Одарка вийшла заміж і переїхала в Калинівку. Грім залишився з батьком.
Пес бігав до неї. Через поле, через трасу, дванадцять кілометрів в один бік. Прибігав увечері, лягав біля ґанку й чекав. Одарка годувала, гладила, лишала на ніч. Уранці Грім біг назад. Знову дванадцять кілометрів. Уперше його збила машина через пів року. Зачепила крилом, протягла по гравію. Степан знайшов його на узбіччі й ніс додому на руках, чотири кілометри. Одарка приїхала попуткою, і вони разом возили пса до ветеринара в район. Шрам залишився на лівому боці, довгий, від ребер до лапи.
Грім вилікувався і за місяць знову втік. Його збили вдруге. Той самий відрізок, той самий поворот. Тріщина в тазовій кістці, три місяці без руху. Степан міняв підстилку двічі на день і виносив пса надвір на руках, щоб той бачив небо.
Після того разу Степан купив ланцюг. Одарка просила віддати пса їй. Степан відмовився. Сказав одне:
– Він вертається. Завжди вертається. А трасу втретє не переживе.
Одарка сперечалася, пів року не приїжджала. Потім почала приїжджати, але рідше. Потім перестала.
Сім років Грім сидів на ланцюгу.
Степан варив йому кашу вранці й увечері. Гречку, інколи пшоно, з обрізками м’яса, які брав у Соломії з магазину за півціни. Перевіряв нашийник, змащував карабін, щоб не прикипів від іржі. Сидів поруч на цурбаку й мовчав. Грім клав голову йому на коліно, і вони сиділи так, поки не стемніло, два старики, один на цурбаку, другий на ланцюгу. Оксана бачила це з вікна кухні щовечора.
Грім залишається в Одарки. Він там, куди йшов сім років.
Оксана ще раз заглядає за хвіртку Степана й зупиняється біля стовпа. Ланцюг лежить у грязюці, згорнутий кільцем. Оксана піднімає його. Ланки важкі, холодні, і один бік блищить, відполірований до гладкості.
Вона вішає ланцюг на цвях, вбитий у стовп. Закручує дріт на хвіртці в чотири витки, як робив Степан. Стоїть секунду, дивлячись на порожнє подвір’я, на канавку в землі, витоптану по дузі, на цурбак біля стовпа. Потім переходить дорогу на своє подвір’я й зачиняє за собою двері.
Миску вона миє і ставить у себе на ґанку. Про всяк випадок. Якщо Грім повернеться.
