Собака Афіна вила всю ніч, не даючи господині заспокоїтися. Зранку, зазирнувши до її будки, жінка застигла від страху.
Ніч у селі під Львовом була неспокійною дощ сипав ніби зі старого бідра, грім розривав небо, розганяючи сон багатьом у навколишніх селах. Здавалося, ніби сама природа гнівається на цей світ, стараючись його очистити.
Молнії світили так, що навіть закриті очі не рятували від сліпучого світла. Гілки тополь билися об паркан, ніби відчайдушно просилися в хату, а потоки води неслися подвірям, перетворюючи його на маленьке озерце. Усе довкола виглядало бурхливо і дико, викликаючи в серці тривогу.
Але з першими промінчиками сонця буря стихла, ніби її й не було. В небі жодної хмарки, синява аж очі ріже, а повітря чисте, свіже, просочене ароматом вологого листя та ранкової роси.
Олександра поволі встає, проводячи рукою по очах, і виходить на веранду. Залюбки вдихаючи новий, свіжий день, вона згадує нічну тривогу: пізно вночі її собака Афіна почала тужливо вити. Не гавкати чи гарчати, саме вити протяжливо й болісно, наче передчуваючи лихо.
«Може, грім, може, щось їй привиділося», думає Саша, але вранці відчуває неспокій сильніше. У минулі дні Афіна завжди вибігала до неї, радісно вимахуючи хвостом, ладна обійняти цілим тілом, а тепер лежить всередині будки, та навіть не виходить на поклик.
Серце Олександри стискає тривога: «Якщо їй нашкодила злива? Або блискавка?»
Вона підходить до будки, нахиляється і тихо запитує:
Афіно, маленька, як ти?
З напівтемряви виглядає морда з сумними і стривоженими очима, але собака не йде до неї, а лиш поглядає насторожено, немов захищаючи щось важливе.
Олександра повертається на кухню, розрізає декілька шматків львівської ковбаски улюбленої смакоти Афіни, та навіть запах мяса не вабить її. Та продовжує лежати у своїй будці.
Саша відчуває справжній неспокій такого з Афіною ще не бувало. Навіть під час найгучнішої грози вона завжди боялася і ховалася в обіймах господині, а зараз навпаки, тримає відстань і щось оберігає біля себе.
Голова повна тривожних думок: «Може, десь вкусила гадюка? Чи захворіла?» Саша не вагається, набирає номер знайомого ветеринара Леоніда Івановича, що вже багато років допомагає всім у селі.
Він обіцяє приїхати якнайшвидше. За двадцять хвилин на подвіря заїжджає стара, але чепурна «Таврія». З неї виходить сивий, високий чоловік у добротних окулярах і зі знайомим чорним дипломатом.
Леонід Іванович ніколи не лікував тварин просто так. У його руках було щось магічне тварини до нього линули, навіть найпереляканіші.
Ну, давай подивимось, Афіночко, каже він лагідно, сідаючи навпочіпки біля будки.
Коли лікар спробував покликати собаку, вона ледве чутно загарчала, притулившися до задньої стінки, це було абсолютно нетипово для неї, адже Афіна раніше обожнювала Леоніда Івановича.
Схоже, щось серйозне, тихо каже він. Треба спробувати її витягти.
Саша наважується акуратно потягнути Афіну за нашийник. Та покірно виповзає з будки, постійно озираючись.
Щось там є, раптом каже лікар, пильно вдивляючись у темряву будки.
Олександра не витримує і підбігає ближче. В глибині, на старенькій ковдрі, згорнувшись калачиком, спить малий хлопчик. На грудях тисне ляльку брудну та розпатлану. Обличчя бліде й налякане, під очима темні плями, одяг дірявий і вологий, ноги подряпані, босі.
Леонід Іванович здивовано шепоче:
Це це ж дитина!
Саша обережно витягує хлопчика на руки. Він надто легкий, аж занадто тихий, і ніяк не реагує, хіба що міцніше притискає ляльку.
Я його знаю, зітхає Леонід Іванович. Це Ромчик, син тієї Оксани
У Саші стискається серце. Вона згадує красуню-однокласницю Оксану колись ще сміялася найгучніше, а тепер Її життя покотилося на дно через шкідливі звички, тіні кримінальних історій та самотність. Потругувала, попадала в халепи, не раз притягувалася до суду.
В колонії народила Ромчика, а коли повернулася забрала його з дитбудинку, щоб показати всім, що й вона мати Але цінностей материнства не навчилася.
Він у неї нічого не бачив, шепоче зі злістю Леонід Іванович. Вік ще малий, а вже не розмовляє, не знає ні тепла, ні турботи. Оксана або спить, або щезає з дому
У душі Олександри розливається біль. Вона двічі прагнула стати матірю, двічі втрачала дітей. Лікарі розводили руками, а її серце щоразу рвалося.
І от зараз поруч хлопчик, якого природа, мов на кпини, підкинула їй. Він сів на край лавки біля кухонного столу, з острахом ковтає хліб з борщем, дивуючись навіть теплому напою.
Мені не хочеться до мами майже нечутно шепоче Ромчик, стискаючи ложку.
Пізніше ввечері повертається чоловік Андрій. З порога бачить втомлену Сашу і малого хлопця з лялькою у затихлих руках.
Треба взути маленькому, каже він, навіть не питаючи нічого зайвого, і прямує на базар. Повертається з обновками та іграшкою маленькою червоною машинкою, яка викликає у Ромчика першу за цілий час посмішку.
Я маю піти до Оксани, каже Саша, вирішивши зясувати ситуацію.
Дім Оксани занедбаний, з понівеченими вікнами, смородом від самогону і порожнечі. Усередині темно, димно, важко дихати. Саша відшуковує у тьмі її силует.
Твій син у мене, говорить Олександра.
То й добре, хрипить Оксана. Раз взяла, доглядай Ти ж завжди була правильна.
Я викличу поліцію, якщо не схаменешся! обурюється Саша.
Лише не поліцію здається, Оксані на мить страшно. Віддай Ромку Він він мені дорогий
Ти спробуй жити по-людськи, очисти хату, випий води замість оковитої, каже Саша.
Та через тиждень сусіди розповідають, що знайшли Оксану мертвою: серце зупинилося від надмірної випивки і розпачу. Похорон організовують Олександра з Андрієм. Після цього вирішують взяти Ромчика під опіку.
Всі соціальні служби перевіряють сімю, накладають купу паперів, але через місяці погоджують Ромчик офіційно стає їхнім сином.
Минуло два роки. На подвірї під Львовом щасливий Ромчик бігає з цуценятами Афіни, сміється, щось радісно вигукує. Олександра за ним спостерігає, тримаючи на руках Даринку доньку, яка народилася минулої зими.
Андрій підходить, лагідно притискає обох до себе. Даринка радісно гулить, а Ромчик гордо показує свої синці бо ж «синці чоловікові тільки до лиця», як жартує Андрій.
Тепер у них є справжня сімя не лише по крові, а й по вибору та серцю.
Ось такі дива працьовитої любові та людяності
Пишіть, що думаєте. Ставте подобайки.
