Сніг сипався з сірого неба, наче крижані голки, вкриваючи розбиту дорогу все товстішим шаром. Серед цієї білої безодні ледве просувалася крихітна постать, хитаючись, немов тінь, ось-ось готова зникнути.
Оленці було всього пять років.
Її тоненьке, немічне тіло згиналося під двома клунками в потертих ковдрах. То були її новонароджені братики Тарасик і Маринка. Їхні щічки червоніли від холоду, а губи ледве рухалися у сні. Вони не знали, що смерть йшла поруч.
Оленка знала.
Кожен крок був болючий. Її ноги, закутані в діряві шкарпетки та зношені капці, вже не відчували землі. Але вона йшла далі, бо мала їх захистити. Так обіцяла мамі.
«Піклуйся про них. Що б не сталося не покидай їх».
Це були останні слова, які вона почула перед тим, як матір забрала швидка вночі. І більше не повернулася.
За кілька годин до втечі, у дитячому будинку «Світанок», Оленка підслухала розмову директорки, пані Ковальчук:
Завтра їх розподілять. Дівчинка поїде до прийомної родини у Вінниці, а хлопчик до Чернівців.
Оленка, схована за сходами, відчула, як серце розривається на тисячі шматочків.
«Ні! Їх не можна розлучати! Вони ж немовлята. Вони ж моя родина!»
Тієї ж ночі, коли всі спали, вона підійшла до ліжечка, де дрімали близнюки. Загорнула їх у найтовстішу ковдру, яку знайшла, і, напруживши всі сили, підняла. Вийшла через задні двері ті, що кухарі завжди забували замкнути.
Втекла без плану.
Тепер, на замерзлій дорозі, Оленка ледве трималася на ногах. Шматок хліба, який вона залишила зранку, віддала Маринці. Відтоді нічого не їла. Вітер кусав шкіру, а сльози замерзали, не встигаючи впасти.
Не бійтеся, шепотіла вона. У нас усе буде добре.
Повторювала це знову і знову, ніби слова могли стати правдою.
Раптом у далині заблимали вогні. До неї повільно наближався чорний розкішний автомобіль. З останніх сил Оленка вийшла на середину дороги, піднявши тремтячу руку.
Авто різко гальмувало.
З машини вийшов високий, добре одягнений чоловік. Його звали Андрій Лисенко. Бізнесмен. Спадкоємець статку. Щойно повертався з ділових переговорів у Львові і чомусь вирішив повернутися іншою дорогою.
Він і уявити не міг, що побачить.
Що за?
Він підбіг до дівчинки. Оленка впала на коліна якраз у той момент, коли він нахилився.
Дівчинко! Що ти тут робиш? Ти одна?
Андрій помітив клунки. Дві крихітні обличчя, ледве прикриті. Немовлята. Вони були бліді.
Господи! вимовив він.
Не зважаючи на час, він узяв близнюків на руки, підхопив Оленку і поспішно посадив усіх на заднє сидіння. Включив обігрів на повну, зателефонував своєму лікарю.
Виїжджаю. У мене троє дітей, одна непритомна. Готуйте все. Буду за 15 хвилин.
У кабінеті лікарка Шевченко прийняла їх негайно. Близнюків помістили в імпровізовані кувези, а Оленку на термоматрац.
Що сталося, Андрію? запитала лікарка.
Знайшов їх на дорозі. Вона прикривала їх своїм тілом. У неї гарячка! Виснажена. Врятують?
Зробимо все можливе. Але дівчинка на межі.
Поки лікарі працювали, Андрій чекав у приймальні. Щось у цій дівчинці торкнулося його душі. Не лише її вчинок. Її погляд суміш страху і сміливості, ніби вона вже прожила ціле життя в боротьбі.
На світанку лікарка вийшла з серйозним виразом.
Близнюки стабільні. І дівчинка теж виживе. Але мені потрібно знати, хто вони. Це не нормально.
Андрій кивнув. Коли Оленка прокинулася, він перший підійшов до неї.
Привіт, я Андрій. Знайшов тебе на дорозі. Як тебе звуть?
Оленка, прошепотіла вона. А це Тарасик і Маринка. Мої братики.
Де твої батьки?
Мама померла. Тато я його не знала.
Чому ти пішла з ними сама?
Оленка ковтнула. Вагалася. А потім розповіла все.
Дитбудинок. Розлучення. Обіцянку.
Андрій слухав мовчки. Коли вона замовкла, його очі стали вологими.
Ти неймовірно хор
