Запіканна правда: як одна тріска перевернула нашу родину
Сьогодні я повернувся з роботи втомленим, але задоволеним. З кухні пахло чимось смачним. Зайшовши туди, я потер долоні:
— Ммм, який аромат! Що готуєш, Оленко?
— Вирішила запекти рибу, — спокійно відповіла дружина.
Та перш ніж я встиг запитати, які спеції вона додала, з глибини квартири почулися дивні звуки. Я насторожився:
— Це знову сусіди?
— Ні, не сусіди. У дальній кімнаті на тебе чекає сюрприз, — із загадковою усмішкою промовила Оля.
— Який ще сюрприз? — здивувався я.
— Іди та подивись сам.
Я повільно пройшов коридором, обережно відчинив двері — і завмер. У кріслі, ніби нічого й не трапилося, сиділа моя мати — Надія Степанівна.
Вона з’явилася біля дверей без попередження. Оля, подумавши, що це доставка, відчинила.
— Надіє Степанівно, вітаю. Чому не попередили? Раптом нас немає вдома…
— Ти працюєш, а вона вдома. Я сама дійду, ще не інвалід. Де моя кімната?
— Заходьте поки сюди, потім вирішимо.
— У вас три кімнати, а ти одразу не можеш визначити? І як це він не знав?
— Він і сам не був попереджений. Ви йому не казали?
— А навіщо? Я не в гості. Тепер поживу у вас.
Оля стрималася, хоча всередині все стислося. Їй треба було закінчити роботу, і вона попросила свекруху почекати. Та з їдкістю оглянулася, кинувши наприкінці:
— У холодильнику пусто…
— Зараз привезуть доставку.
Коли кур’єр приніс пакети, Оля швидко зібрала простий обід: нарізала сир, ковбасу, хліб, заварила чай.
— Може, хочете каші чи сирників?
— Не працюй. Якщо що, сама приготую.
Оля кивнула та пішла. За півгодини, коли роботу було здано, вона повернулася на кухню і почула, що свекруха вже «оприходувала» кімнату біля ванної — саме ту, де я проводив ночі за комп’ютером. Та встигла вже заявити:
— Бардак, бруд, посуд. Він хоча б сам прибирає?
— Він працює, тут відпочиває.
— Працює? Іграшки у нього тут. Ти вдома сидиш, продукти через інтернет замовляєш. А він, бідолаха, і вдень, і вночі має горбатися.
Оля мовчки стримувалася. Занадто багато гіркоти накопичилося, але зараз не час. Вона згадала нещодавню розмову з матір’ю, коли скаржилася на чоловіка та його захоплення:
— Ну хоча б не гуляє. Грає тихо, — втішала мати.
— А коли діти будуть?
— Не награвся в дитинстві…
І справді. Усі гроші, які мати дала на квартиру, я витратив на дорогу техніку. Дитяча мрія, сказав я тоді. Але ж квартира була записана на Олю — завдяки внеску її батьків.
Після обіду Надія Степанівна заснула в своїй «новій» кімнаті. Я встиг повернутися з роботи, почув хропіння і здивувався:
— Це що, сусіди?
— Ні, твоя мама. Заходь, поговори.
Мати прокинулася якраз вчасно. Без привітань, зразу:
— Я тепер на пенсії. Планую подорожувати, а між поїздками жити у вас. Квартиру збираюся продати, гроші ж тобі віддала. Значить, у мене тут теж є метри.
— Мам, ти серйозно? Ми цю кімнату хотіли під дитячу. Оля буде проти.
— Тоді поверни мені гроші. Усе по справедливості.
— Я й так щомісяця тобі переказую. У нас родина.
— Родина? Оля вдома сидить. Ти працюєш один. Принесіть документи. Сподіваюся, все оформлено як слід?
Оля мовчки пішла, повернулася з папкою.
— Ось документи. Квартира записана на мене. Гроші вклали мої батьки.
— А мої?
— Витрачені. На твоєму улюбленому синові. На його «дитинство».
Я встав, провинувато подивився:
— Пробач, мам. Але тоді я так мріяв про це. А тепер — награвся. Більше не хочу.
— Отак от! — спалахує Оля. — А якщо не припиниш — я подаю на розлучення. І поїдеш до мами, до своїх іграшок.
— Олю, не треба! Я все продам. Обіцяю. Ходімо вечеряти. Сьогодні — без комп’ютера.
За вечерею свекруха мовчала, похмурившись.
— Я, значить, тут ніхто? А розраховувала жити як господиня.
— Ви — мати мого чоловіка. Але в нас — своя родина. І я не збираюся робити все за вашим наказом.
— Іване, ти під каблуком!
— Краще під каблуком улюбленої дружини, ніж під маминим контролем. Ти все життя вирішувала за мене. А тепер годі. Я виріс.
Надія мовчки встала, взяла сумку:
— Викличте мені таксі. Я поїду. А ти ще згадаєш про мене…
Я мовчки провів матір до машини. Повернувшись, сів за стіл:
— Я буду їсти і рибу, і м’ясо. Усе одразу. Я дуже проголоднів.
— А щодо ігор — ти справді так думаєш?
— Так. Усе продам. Нам знадобляться гроші на дітей. Тепер я готовий. А з мамою — як-небудь розберемося. Головне — щоб ти була поруч.
Оля посміхнулася. А всередині відчула — цей «заборонений плід» таки доспів.»Я знав, що нарешті зробив правильний вибір, і тепер наша родина стане ще міцнішою.»
