Пролила сльози: як я з матері-королеви перетворилася на божевільну старуху
У цьому світі я завжди була сама. З раннього дитинства. Батьків не стало, коли мені ледве виповнилося вісім. Залишилася з бабусею у старенькій хаті на околиці села. Вона була мені і матірю, і батьком, і цілим світом. Але й її не стало, коли мені було пятнадцять тоді я зрозуміла, що покладатися більше ні на кого. Все, що в мене було це я сама.
Після восьмого класу я вийшла заміж. Думала, знайду сімю, знайду опору. Народилася донечка моя маленька радість, моє сонце. Чоловік, правда, виявився не таким, про якого мріяла: запив, руки розпускав. Скільки я через нього сліз пролила, скільки ночей спала одягненою, боячись, що він знову прийде пяний та злий. У якийсь момент я зрозуміла: якщо не заради себе, то заради доньки треба йти. Розлучилася. Залишилася з дитиною на руках, без копійки та без підтримки. Але в мене була мета виростити, вивчити, дати їй усе, чого сама ніколи не мала.
Працювала на знос. Вранці у пекарні, увечері прибирання в офісі, по вихідних додаткові заробітки. У будь-яку погоду і в заметіль, і в дощ. А вдома посмішка на обличчі, щоб донька не бачила, як мені важко. Вона росла, гарнішала, а я… Я робила все можливе, щоб у неї ні в чому не було потреби. Ляльки, книжки, велосипед. Шила їй сукні, економила на собі, брала кредити, аби моя принцеса мала все найкраще.
Мамо, ти у мене найкраща! Ти королева! казала вона. А у мені від цих слів розправлялися крила.
Потім школа, випускний. Вона підійшла до мене сяюча:
Мам, я знайде сукню! Таку гарну! Вона коштує лише тисячу…
Тисячу гривень! У мене на всю зарплату триста. Але я мовчки кивнула. Продала золоті сережки, що залишилися від бабусі. Її память заради сукні.
Поступила в університет. Я раділа, пишалася! Стала працювати ще більше. Але грошей усе одно не вистачало. Комунальні, навчання, їжа, проїзд.
Мам, ти ж там у Польщі добре заробляєш? Зможеш ще трохи надіслати? Нам тут тяжко
А сама я у Варшаві прибирала будинки зранку до ночі. Вени опухли, спина болить, пальці в тріщинах від миючих засобів. Але я працювала. Бо для неї все.
Минали роки. Подзвонила:
Мам, я закохалася. Хочемо одружитися.
Я здивувалася.
А навчання? А диплом?
Усе потім, мам, не переймайся!
Я знову працювала на знос. Щоб весілля було як у людей. Сукня, банкет, гості. Навіть букет нареченої я оплатила. А потім народження онука. Коляска, ліжечко, підгузки, суміші. «Мамо, допоможи, нам важко». І я допомагала.
Потім я наважилася. Захотілося авто не нового, звичайно, стареЯ замовила найдешевшу «Таврію», але діти лише знизнули плечима: «Ну і навіщо тобі це клопіття, мам?» і тоді я остаточно зрозуміла, що моє місце в їхньому житті вже ніколи не буде тим самим.
