– Куди це ти такий виряджений? – запитав сусід, побачивши Олега в строгому костюмі та краватці.
– До сина на випускний, – відповів той.
– От так справи! Як швидко ростуть чужі діти…
– Свої теж, – посміхнувся Олег.
– Та ну… Значить, скоро звільнишся від аліментів?
Олег так подивився на сусіда, що тому аж млосно стало:
– До чого тут це?
– Як до чого? Не набридло гроші колишній віддавати?
– Не набридло, – кинув Олег і, залишивши сусіда в розгубленості, пішов геть.
Помалу гарний настрій повернувся. Нахлинули спогади…
***
Того дня, коли його життя різко змінилося, Олег був у повній апатії.
Здавалося б: вільна людина, заробляє краще за багатьох, живе у прекрасній квартирі, увагою жінок не обділений, на роботі – усе чудово, бізнес процвітає. То чому ж йому так погано? Ніщо не радує. Нічого не хочеться. Усе байдуже.
Вийшовши з офісу, Олег зрозумів, що от-от розпочнеться дощ. Небо затягнулося хмарами, піднявся сильний вітер.
Він викликав таксі: бракувало ще й промокнути.
Машина, як на лихо, була в сервісі, а парасольки в Олега відродження не було.
Плюхнувся на заднє сидіння і провалився у внутрішню порожнечу.
Водій щось говорив, намагаючись вразити явно заможного клієнта, по радіо грала якась сумна пісня…
Олег не любив таку музику…
Аж раптом почув слова, які миттєво повернули його до реальності.
«Я жив тоді бездумно і безжурно,
Шалена кров грала, як вино.
Її любов здавалася безкінечною,
І я не міг подумати про інше.
Але день у день марнуючи марно,
Я робив їй боляче і болячіше,
І втратив любов її святу
У ті дні, коли вона була моєю…»
Всередині занило… Біль розлилася по всьому тілу, і Олег раптом усвідомив її джерело.
Оля…
Оленька…
Олександра…
Так він називав її у різні періоди життя.
Їхній шкільний роман закінчився шлюбом. Ніхто не вірив, що красуня Оля Ковальчук все ж стане дружиною відомого всій школі хулігана Олега Бойка.
А він вірив. Знав, що так буде. Бо без неї він не зміг би жити…
Заради неї він навчався, заради неї пробивався у житті, заради неї став тим, ким є.
А вона…
Вона завжди була поруч. Любила. Піклувалася. Надихала.
Народила двох синів.
Завжди спокійна, уважна, гарна.
Ані слова докору, ані скарги.
Вона все завжди приймала як есть.
І в якийсь момент Олег вирішив, що так буде завжди. Що це – даність. Що вона ніколи і нікуди від нього не піде. Усе зрозуміє, усе пробачить. Буде поруч, що б не сталося.
І Олега понесло. З’явилися гроші, а з ними – друзі, дівчата, корпоративи до ранку…
Оля мовчала. Ні про що не питала. Приймала як должне…
Ростила синів…
Він не виправдовувався, не просив вибачення, не допомагав.
Забезпечував.
Вважав, що цього достатньо, щоб вона була задоволена і щаслива.
Помилявся.
Одного разу все закінчилося фразою дружини:
– Олеже, я більше не люблю тебе.
– Та годі тобі! – зніяковів він, – ти просто втомилася. Давай вечеряти…
Вона поставила тарілки на стіл. І твердо сказала:
– Ти не зрозумів. Нам треба розлучитися. Я більше не можу і не хочу бути з тобою.
– А про дітей ти подумала?! – вигукнув Олег і сам здригнувся від банальності сказаного.
– Звичайно. Вони мають жити в любові… а не в шлюбі…
– Ну і йди до біса! – гаркнув Олег, схопив куртку і вийшов із дому.
Три дні не з’являвся. Думав. Сподівався, що вона почне шукати його, дзвонити.
Оля мовчала.
Він приїхав додому і в передпокої побачив сумки з її речами. Її та дітей…
– Що ти робиш? – запитав він.
– Речі збираю, – спокійно відповіла Оля.
– Навіщо?
Вона здивовано на нього подивилася.
– Годі це, – Олег скривився, – не треба… Я сам піду…
І пішов.
Все залишив дружині та синам.
У його картині світу по-іншому і бути не могло.
Після розлучення Олександра кілька років була сама. Він точно це знав. Тому приїжджав, коли йому заманеться, привозив подарунки дітям, вимагав поваги. Вважав, що має на це право.
А потім Олександра несподівано вийшла заміж.
Олег був у шаленстві. Як вона насмілилася?! Вона! Мати його дітей! Та вона ноги повинна йому цілувати, що він їй усе залишив, такі аліменти платить, крім того допомагає!
І він став методично отруювати життя колишній дружині.
Особливо, коли напивався.
Так, таке з ним почало траплятися часто.
Дзвонив, писав образи у повідомленнях…
Навіть погрожував…
Оля не реагувала. Просто в якийсь момент заблокувала його у соцмережах і телефоні.
Тоді він почав підстерігати її на вулиці…
Протверезівши, Олег завжди лаІ тепер, стоячи на порозі школи, де його син отримував атестат, Олег усміхнувся, згадуючи, як важко він шукав дорогу назад — до тих, кого кохав по-справжньому.
