Клеопатра своєї особистої провини в цьому не вбачала. Ну, не втрималася один раз, рвонула за кішкою, смикнула повідець сильніше, ніж треба, господиня впала. Але ж Клепа не зі зла – інстинкти…
Життя постійно клацало Сашка по носі: «Не лізь, тобі тут не місце, відійди вбік»…
Сашко і відходив. Слушно життя каже, краще не висовуватися – здоровіший будеш. Відпочила матінка-природа на ньому вдосталь: маленький, худенький, слабенький.
От і дражнили його в школі слабаком, а іноді били для профілактики. Друзів у Сашка теж майже не було, хіба що один – Павло.
«Нічого, виросту, — думав тоді Сашко, — і все це припиниться. Дорослі розумні. Дурних прізвиськ не дають і стусанів просто так не роздають».
Ох, як же він помилявся…
*****
Зі стусанами в дорослому житті справді було краще. Не прийнято в дорослому світі їх праворуч і ліворуч роздавати. Але от із прізвиськами…
Як тільки Сашка не називали. І заморишем, і клопом, і мальком, і мишеням. Він, звісно, ображався, але біда – відповісти достойно не вмів. Бо до невеликого Сашкового зросту додавалася величезна сором’язливість.
Ох, і заважала вона Сашкові. Навіть більше, ні� невиразна зовнішність. Нові стосунки не складалися. От і спілкувався він тільки зі старим шкільним другом Павлом, та з мамою, поки та була жива.
Роки минали, Сашко працював комірником у магазині і про особисте життя навіть не думав, хоча магазинний колектив був на дев’яносто відсотків жіночим.
Тільки от жінки дивилися на Сашка, як на такого собі «сина полку». Опикали, захищали, частували домашньою їжею. А як же? Він же «бідненький, маленький».
До того ж, до сорока Сашкових років залишився він круглим сиротою. От і жаліли його сердобольні жінки…
Так тривало до того самого дня, коли він зустрів Марію. Марія була жінкою з великої літери «Ж». Не помітити її було рішуче неможливо!
У ній поєдналися і високий зріст, і видатні принади, і гучний голос. Вона була чудова!
Сашко безнадійно закохався. Він боявся до неї навіть підійти. Хто він для неї? Блоха, біла міль, молекула! Але в життя своєрідне почуття гумору. І ось, керуючись ним, воно вирішило звести маленького, сором’язливого слабака і велику, гучну Марію.
Спосіб для цього життя обрало досить банальний, але надійний. Скільки прикладів, коли рятівник закохується врятованого? Багато! От і Марії довелося одного разу врятувати Сашка…
Справа була так. Сашко стояв у черзі до каси. За касою сиділа чудова Марія. Сашко бліднув, червонів, нервував, перекладав з руки в руку пакет кефіру.
Тут ззаду з’явилися два молодих розбишаки з парою пляшок горілки, штовхнули плечем субтильного Сашка:
— Будеш за нами, дядьку. Поспішаємо, — кинув один.
У будь-який інший день Сашко б їх мовчки пропустив, але тільки не сьогодні. Адже на нього дивилася сама Марія!
— Давайте-но, чоловіки, в чергу. У мене теж обід не безкінечний, — пискнув він.
— Не пили! Сказали: будеш за нами, значить, за нами! — один із хлопців уже поставив свою пляшку на стрічку.
Другий для переконливості повернувся і легенько штовхнув Сашка в груди:
— Тримай дистанцію, дядьку!
Сашко почервонів, відкрив було рота, але його випередили:
— У порядку черги! — гримнула Марія з-за каси. — І взагалі, молоді люди, дозвольте ваші документи! Може, я в принципі не маю права продавати вам алкоголь!
Сашкові кривдники занервували:
— Та годі вам, у нас вдома семеро по лавках, а ви — документи! — спробував пожартувати один.
— Слухайте, «молоді батьки», не морочте мені голову. Або підтвердьте своє повноліття, або чешіть додому до мами з татом, — наказала Марія.
За спиною Марії вже підбадьорився охоронець магазину Петрович. Тому «молоді батьки», лаючись собі під ніс, вирішили ретируватися.
— От нахабні малолітки! — зло сказала Марія.
А потім подивилася на Сашка і вже ласкаво додала:
— Давай, Сашку, я тобі проб’ю. А то й справді поїсти не встигнеш. А тобі їсти треба, бо вже надто ти худенький. Он навіть шпана дрібна на тебе нападає.
— Дякую… — пробурмотів Сашко.
Йому хотілося провалитися крізь землю.
«Все, тепер у мене навіть слабкої надії немає, що Марія на мене подивиться. Треба було так осоромитися. Хлопців злякався! Хоча звідки я знав, що вони хлопці, он, здорові які!» — переживав Сашко.
Але виявилося все зовсім навпаки.
З того самого дня Марія стала ставитися до нього інакше. Усміхалася, кокетувала, обіди для нього з дому почала носити. Інші магазинні жінки відійшли вбік. Сашко не уявляв, що Марія для цього зробила. Тільки одного разу почув, як шепталися жінки:
— Мишеня наше тепер Марійчин трофей.
— Та й добре, нехай. Може, одружить його на собі, а там, дивись, і відгодує, як слід.
Сашка звання трофея не надто засмутило:
«Значить, я їй дорогий! — вирішив він. — Значить, вона мною дорожить. А там і до любові один крок. Поки моєю любов’ю обійдемося. На двох вистачить».
Ця думка підштовхнула Сашка до рішучих дій. І, наступивши на горло своїй сором’язливості, він таки запросив Марію на побачення.
Та погодилася. Слово за слово, зустріч за зустріччю – зав’язався роман, а потім і весілля зіграли…
Тільки от сімейне життя Сашка розчарувало. Марія одразу призначила себе головою сім’ї. І все б нічого, та тільки от цього самого голову Марія уявляла дуже своєрідно.
У її розумінні він мав не тільки все вирішувати і контролювати, а й мав повне право виховувати і карати.
Ох, скільки разів Сашкові перепадало від неї за найменшу провину. То люстру повісив не так, то підлогу погано витер, то тарілку за собою не помив…
Сашко терпів. Він, незважаючи ні на що, любив свою рятівницю-Марію. І дуже хотів, щоб його теж любили. Сподівався, що все може бути інакше. От притруться вони і заживуть душа в душу.
Ілюзії, як і рештки любові, вибив із Сашка один-єдиний стусан.
— Шкідник, слабак, замориш! — лаялася Марія того вечора. — Ти хоч щось можеш зробити нормально? Мовчиш? А дарма! Ти мені краще розкажи, де мені другу таку чашку знайти?
Ця бабусина була, старовинна, моя улюблена. Руки в тебе криві, посуд помити, і то не можеш! Ех, зла на тебе не вистачає…
Сашко відповісти не встиг. Коли в Марії скінчилися слова, вона перейшла до діла! Рука в неї була важка.
Але зате, як тільки у Сашка прояснилося в голові, він зрозумів: «Пора розлучатися! Стусанів мені й у дитинстві вистачило!»
Зі скандалами і лайкою вони розлучилися. Сашко вкотре розчарувався в людях і дав собі зарок ніколи більше не закохуватися…
Клеопатру життя теж било. Причому зовсім незаслужено. Вона була диво, як гарна – чорна, довга, велика. Цілих дванадцять кілограмів щастя!
Тільки от чомусь нікому так багато щастя було не потрібно. Тому Клепа й кочувала з рук у руки…
Першому господареві не сподобався її зовнішній вигляд:
— Це якась перетакса, а може, супертакса! Коротше, некондиція. Не піде. Ніколи не мріяв про дворнягу.
Тому він дуже швидко сплавив Клепу своєму приятелеві.
— Що за порода така? Такса-переросток? — пожартував той. — Здорова! Маманя з бассетом напевно згрішила. А гавкуча яка! От і добре, буде дачу сторожити.
Але сторожити у Клепи не вийшло. Так, голос басовитий, грізний. Але от тільки гавкала Клепа не тоді, коли бачила потенційних ворогів і розкрадачів господарського добра, а тоді, коли бог на душу покладе.
— Безтолкова ти собака, — лаяли її. — Пустодзвінка! Їси багато, охороняти не вмієш. Зате всі квіти витоптала і газон перекопала. Треба тобі іншого господаря шукати.
Насилу, але новий господар знайшовся. Вірніше, господиня. Літня, в усіх відношеннях приємна, тільки дуже некваплива. Клепа поклялася собі, що буде хорошою собакою. Але знову не вийшло…
Клеопатра, правда, своєї особистої провини в цьому не вбачала. Ну, не втрималася один раз, рвонула за кішкою, смикнула повідець сильніше, ніж треба, господиня впала.
Але ж Клепа не зі зла – інстинкти. І господиня відбулася легким переляком, слава богу. Хіба ж це привід розлучатися? Але люди – створіння незрозумілі.
— Не можу я з нею впоратися! — скаржилася комусь повалена господиня по телефону. — Мені життя дороге. Прилаштуй її кудись. А то на вулицю випущу.
І цей хтось, мабуть, постарався. У Клепи з’явилася сім’я. Справжня сім’я з трьох осіб: чоловік, жінка і дитина.
— Клеопатро, Андрійка не кривдь! — наказав чоловік-господар. — А то всиплю тобі по перше число.
Клепа й не збиралася кривдити маленького чоловічка. Зате в того на собаку були свої плани:
— Будеш конячкою, — заявляв чотирирічний Андрійко і намагався осідлати Клепу.
Та виверталася і огризалася. Вона, звісно, велика, але на конячку явно не тягне.
Андрійко злився і ревів. Господиня-жінка сердилася і лаялася. Господар-чоловік хапався за ремінь. Клепа ховалася. Тоді господар-чоловік червонів, кричав і погрожував віддати Клепу до притулку…
Невідомо, чим би все це закінчилося, але одного разу до господаря-чоловіка прийшов друг. Клепа тоді вибралася з-під ліжка, щоб подивитися, кого там принесло.
Господарів друг виявився маленьким, худеньким чоловічком на ім’я Сашко.
«Замориш якийсь, — подумала Клепа. — Мій набагато більший. Мабуть, цей чоловічок теж некондиція, як і я».
— Привіт, сто років у тебе не був, Павле, — Сашко обійняв Клепиного господаря. — У тебе, дивлюся, чергове поповнення. Собаку завів? А я от із жінкою, нарешті, розлучився.
— Вітаю, давно пора! А я от із собакою цією хочу «розлучитися». Сто разів уже пошкодував, що завів, — зітхнув Павло. — Невихована, зла, на Андрійка гарчить, а почнеш лаяти – під ліжком ховається. Загалом, думаю віддати її.
— Ну чого ти? Навіщо ж одразу віддавати? — Сашко зі співчуттям подивився на Клепу. — Невихована, кажеш. Так а ти її виховував? Лаяти і карати – це не виховання.
Її б до кінолога. Я, звісно, не собачник… Але мене от теж намагалися лайкою та стусанами перевиховати – не вийшло.
— Та який кінолог, Сашку? У мене на сім’ю часу не вистачає, працюю, як віл! Дружині теж не до цього…
Слухай, раз ти такий розумний, може, забереш до себе Клеопатру нашу? — придумав Павло. — Ти тепер самотній, вільний. От і виховуй скільки твоя душа забажає. А що? Робоча ідея. Всім добре: і нам, і Клепі, і тобі!
— Я б забрав, тільки чи погодиться вона. Вона ж до вас звикла, напевно? — Сашко запитально подивився на Клепу.
«А він мені точно подобається, — подумала та. — Розмірковує здорово, ніяких дітей у нього, як я зрозуміла, немає, та й сам нестандартний. Значить, швидше за інших мене зрозуміє! Треба показати, що я за!»
І вона пару разів вильнула хвостом.
— Диви-но, вона не проти! — зрадів Павло. — Будемо сподіватися, що ти з нею впораєшся. А там, дивись, на якомусь собачому майданчику долю свою зустрінеш.
— Ось цього не треба. Наївся, — відмахнувся Сашко.
Увечері вони з Клеопатрою пішли додому вдвох…
Виявилося, що впоратися з Клепою набагато простіше, ніж із колишньою дружиною. Вона не шкодила, не кричала через дрібниці і вже тим паче не розпускала лапи.
Якщо чогось не розуміла з першого разу, то розуміла з другого. Крім того, вона любила Сашка! Він був для неї всім: другом, господарем, цілим світом.
Вони разом ходили до кінологічної школи, гуляли на майданчику, вчилися, грали, спілкувалися. І Сашко був щасливий, що доля того вечора підштовхнула його навідати старого шкільного друга.
«Собаки точно кращі за людей, — думав Сашко. — Клепа тому прямий доказ. Розумна, красива, слухняна. Ну, може, ще не зовсім слухняна, але це поправно».
Втім, так він думав недовго. Виявилося, що й серед людей трапляються чудові екземпляри: добрі, чуйні, привітні.
Просто раніше Сашко не знав, де вони водяться. А тепер виявив – на собачих майданчиках таких повно. З багатьма Сашко познайомився завдяки Клепі. З деякими потоваришував.
І, чим біс не жартує: може, настане день, і він знову закохається в якусь господиню шпіца чи дога. Звісно, не прямо зараз. Але Сашко цього не виключає.
