Ой, слухай, я тобі розкажу історію, трохи переробивши її на наш лад…
**Один крок до щастя**
Марічка змалку була гарненькою. Невисока, білявка, фігурка — залюбки, а обличчя — просто краля. Після університету лишилася працювати в Києві. А ось з особистим життям якось не складалося. Чоловічої уваги вистачало, а от заміж ніхто не кликав. А їй уже ось-ось тридцять настане.
Спершу жартувала — мов, куди спішити, ще встигне. А потім засумувала. Час, як відомо, то хитрий компаньйон.
— А може, тебе хтось призвів? Згадай, кому дорогу перейшла? — питала мамина подруга минулого Нового року.
— Я нікому дороги не заступала, чужого не брала, сім’ю не руйнувала, — впевнено відповіла Марічка.
— Значить, сильно заздрили, — рішуче сказала тітонька Галя, мамина подруга.
З цим Марічка не сперечалася. Бувало, що й заздрили їй, навіть у школі дівчата. Хлопці за нею ходили юрбою. Вчилася добре, але кохання відкладала на потім.
Мати ростила її сама. Не бідували, але й розкоші не знали. Мама вміла гарно в’язати. Тоненьких, ажурних, теплих, пухнастих, модних — яких тільки не було в Марічки светриків! Мама ще й на продаж плела.
— Та годі тобі, Галю, що ти верзеш? Залицяльників у неї — як грязі. Є з кого вибирати. Головне — не поспішати, — заступалася за доньку мама.
— Ото й воно — залицяльники. А мав би бути чоловік, або в край — гідний коханець, — не відступала тітонька Галя.
— А в чому різниця? — незадоволено спитала мама.
Вона й думати не хотіла, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.
— Та ніякої, окрім штампа у паспорті, а це важливо для дитини. Інший коханець кращий за чоловіка… — І тітонька Галя в сотій раз почала розповідати, як завела собі коханця, який і квартиру їй купив, і сину освіту дав… А свого нікчемного й п’яного чоловіка вигнала.
Тоді Марічка вирішила, що більше не їздитиме до мами на Новий рік. Набридли ці розмови, краще вже самій. А тим часом свято наближалося.
Марічка йшла, дивлячись під ноги, щоб не посковзнутися. Відійшла трохи вбік, звільняючи дорогу жінці з дитячим візком.
— Марічко! — раптом скрикнула та й зупинилася. — Не впізнала? Я Настя Соловйова, тепер Коваленко, — радісно повідомила вона.
— Настю, — Марічка натягнуто посміхнулася. — Тебе не пізнати. Ти в Києві тепер живеш? Давно?
— Вже три роки. Ото як ми добре зустрілися. Я чула, що ти… — Настя явно збиралася розпитати її про все.
— Твій? — поспішно перебила Марічка. Мами люблять хвалитися дітьми. — Можна подивитися?
— Звісно. Це моя донечка, — у голосі Насті почулася гордість, а погляд одразу потеплішав.
Марічка схилилася над візком і заглянула під верх. Серед білої хмари мережив, у рожевій в’язаній шапочці, натягнутій аж до очей, спало маленьке диво. Довгі вії лежали на пухких щічках, губки складені бантиком. На Марічку з візка пахнуло молоком, солодким сонним теплом і вовною.
— Гарненька. На батька схожа? — спитала вона.
— Так. Вона коли народилася… — почала із запалом розповідати Настя.
— Вибач, я поспішаю. Ще побачимось, — сказала Марічка й поспішила геть.
Настрій зіпсувався. «Ото ж зустріла її в такому великому місті. У школі була сірою мишкою, нічим не примітною. А дивись — заміж вийшла, у Києві живе, донечку народила. І щастя так і бризкає з очей. А де ж моє щастя загубилося? Роки біжать, а я сама…» — думала Марічка.
За думками непомітно дійшла додому. Ялинку прикрасила ще тиждень тому. Перші дні тішилася нею, а тепер вона її дратувала. Нагадувала, що свято вже скоро, а зустрічати ні з ким.
Ледве Марічка переодяглася й поставила чайник, як увірвався дзвінок. Телефонував Віктор.
— Ти вже вдома, рибко? Я скоро буду, — сказав він.
Марічці схотілося відповісти, що її немаєАле коли Віктор прийшов, вона просто сказала йому: «Більше не приходь», закрила двері і відчула, як важке каміння звалилося з її серця.
