**Важке щастя**
П’ятниця. Головна бухгалтерка прийшла на роботу у святковому вбранні, з пляшкою дорогого вина, тортом і нарізкою ковбаси.
«Дівчатка, після роботи не розбігаємось, посидимо трохи, святкуватимемо мій день народження», — оголосила вона.
Всі тут же кинулися її обіймати й вітати. Вітала й Марічка. Вона прийшла в компанію зовсім недосвідченою, отримувала на повну за свої помилки, але щиро вважала Ганну Степанівну своєю наставницею. Та обняла Марічку й прошепотіла на вухо:
«Ще трохи попрацюю — і на спокій. Тебе, Марусенько, планую на своє місце запропонувати. Впевнена, ти впораєшся. Ти дисциплінована, серйозна…»
Марічка не встигла подякувати за довіру, як вже наступна колега підійшла з вітанням.
Роботу закінчили раніше, звільнили від паперів великий стіл у кабінеті головбуха, накрили паперовою скатертиною, виставили все, що знайшлося в холодильнику. До початку святкування завітав і директор із начальниками інших відділів. Вручив великий букет троянд, подарунок. Знову залунало веселе гоміння. Марічка потай вислизнула з кабінету.
«Ти куди це зібралась? Ми ж тільки сіли за стіл», — наздогнала її в коридорі колега й подруга Оксана.
«Мені треба йти, батько вдома сам.»
«Посиділа б хоч півгодини, нічого з твоїм батьком за цей час не станеться», — сказала Оксана.
«Не переконуй. Не любить він, коли я затримуюсь, занепокоїться, тиск підскочить. У його віці це небезпечно.»
«У якому такому віці? Скільки йому?»
«Сімдесят один», — зітхнула Марічка.
«Хіба це вік? У такому віці деякі чоловіки ще закохуються й одружуються…»
«Справді, Оксанко, мені треба йти. Вибачся за мене.» Марічка розвернулася, збираючись піти, але Оксана втримала її за руку.
«Загнала ти себе в кут. Ти ж молода, а ніякого особистого життя. Хіба це нормально? Твій батько що, не хоче, щоб у тебе була сім’я? Онуків не хоче?»
«Про яких онуків ти говориш? Мені вже сорок два…»
«І що? Ти передчасно на собі хрест поставила. Такими темпами ти випередиш батька… Ой, вибач», — змовкла Оксана, помітивши докірливий погляд Марічки. «Але хто тобі правду скаже, як не я? Він що, хворий?»
«Ні, просто старіє, боїться померти самотнім.»
«Не розумію тебе, Марічко. Твоя мати весь його життям кружляла. І де вона? Тепер ти…»
«Досить. Це моє життя.» Марічка вихопила руку й швидко пішла коридором до свого кабінету за речами.
Оксана з жалем і співчуттям подивилася їй у слід.
А на вулиці пахло весною, сніг майже зник, ще трохи — і на деревах набрякнуть бруньки… По дорозі додому Марічка зайшла до магазину. Біля каси — черга. Вона глянула на годинник. Час є, з роботи пішла рано, до дому лише десять хвилин — встигне. І Марічка заспокоїлася.
У квартирі вона навмисно голосно роздягалася в передпокої, щоб батько чув. Віднесла продукти на кухню й зайшла до кімнати. Батько лежав на дивані й дивився телевізор.
«Тату, я вже. Що дивишся?»
З напруженого погляду на екран вона зрозуміла — він незадоволений. А коли він був чимсь задоволений?
«Тату, як почуваєшся?» — терпляче запитала Марічка.
«Додому, бачу, не поспішала. Усе гулянки на думці. А в мене тиск. Померу тут сам, ти й знати не будеш», — буркнув батько, кинувши незадоволений погляд на доньку.
«Які гулянки? Я ж лише на хвилинку затрималася, у магазин зайшла. Зараз.» Вона підійшла до шафи, дістала тонометр і повернулася до батька.
«Давай руку, виміряю тиск.»
Батько не ворухнувся.
«Тату, ну що ти як дитина? Не вперся ж.»
Він неохоче простягнув руку. Марічка наділа манжету, почала качати грушу.
«Що ти вигадуєш? У тебе ідеальний тиск.»
«Ти міряти не вмієш. А я відчуваю, що щось не так», — буркнув батько.
Марічка розуміла: він уже не молодий, потребує догляду, все життя пропрацював на будівництві. Але це не означало, що можна цілими днями лежати на дивані.
«Може, лікаря завтра викликати?» — запропонувала вона.
«Що вони ті лікарі розуміють? Випишуть пігулки, і все. Жодного толку.»
Марічка прибрала тонометр і пішла до своєї кімнати переодягнутися. Потім готувала вечерю й вела нескінченний внутрішній діалог із батьком.
«Мені теж хочеться відпочити. Цілий день за монітором, очі болять. Могла б зараз сидіти з колегами, їсти торт і пити вино. А я втекла. А якщо Ганна Степанівна образиться?
Я доросла людина, набридло, що ти мене контролюєш, до всього причепишся. Міг би хоча б у магазин у сусідній будинок сходити. Оксана права — я сама скоро захворію. Сил більше немає…»
Марічка зупинила себе — негоже так розмовляти з батьком, навіть якщо він не чує. Хто знає, як саме вона почуватиметься у його віці? Може, щеІ очі її засвітилися щастям, коли вона зрозуміла, що нарешті навчилася любити не тільки інших, а й себе саму.
