Ольга зранку почувалась недобре. За вікном сипав сніг. Вона зраділа, що вчора встигла до магазину, бо сьогодні довелося б продиратися крізь замети, що з її хворими ногами було б дуже важко. Та ще й тиск, здається, знову підскочив. Ольга прийняла пігулку, лігла на диван і заплющила очі.
«Чого це я лежу? Треба ж борщ варити», — подумала вона, але підвестися не було сил.
Так уже сталося, що першого січня до неї на обід приходив син із дружиною. А раніше, коли Тарас був маленьким, ще й з онуком. І завжди з порогу питав: «Мамо, а борщ є? Салати вже набридли». Ольга вирішила, що ще трохи полежить і почне готувати. Встигне. Прислухалася до себе. Наче в голові полегшало.
Вона відкрила очі й глянула на фотографію чоловіка на стіні. Повісила спеціально так, щоби, засинаючи й прокидаючися, бачити його. Сім років минуло, а звикнути так і не змогла. Часто згадувала й розмовляла з ним, дивлячись на портрет.
— Погано мені без тебе, Василю, — промовила вона вголос.
«А пам’ятаєш, як прийшов з роботи без подарунка на мій день народження? Квіти сховав під пальто на вішалці. Навмисне повільно роздягався, щоб я вийшла до тебе й запитала, чого це ти так довго морочишся?
А ти сказав, що зарплату втратив. Зайшов у магазин, поки вибирав мені подарунок, хтось витягнув гаманець із кишені. Як же я тоді розізлилася на тебе. Адже відчувала підступ, знала твій нестерпний характер, а все ж таки потрапила на твою вудочку.
І який же впертий був — доводив до кінця все, що задумав. Я вже прикидала, як прожити місяць без грошей.
Прийшли гості: син із дружиною, твій друг Олексій зі своєю, та моя подруга Галя. Сіли за стіл, розлили вино, ти тост сказав, а потім подарував мені коробочку із золотими сережками. Тоді мені п’ятдесят минуло. І так було прикро, що мало не кинула в тебе тією коробочкою. А ти тільки сміявся, тішився, що знову вдалося мене розіграти», — Ольга докірливо подивилася на портрет чоловіка.
— А як ключі в сніг упустив, пам’ятаєш? Як довго ми їх шукали. Сусіди навіть вийшли допомогти. А потім підкинув, щоб я їх знайшла. Хоч сто разів питала, так і не зізнався, що це був жарт. Перед сусідами соромно було? Вони б не зрозуміли. І мені, і дітям діставалося… — Ольга вела безмовну розмову з чоловіком.
Василь із портрета уважно слухав. Рідкісна фотографія, де він був серйозний. Зазвичай жартівливо посміхався. Ольга зітхнула й сіла на дивані. Голова вже не боліла.
Вона пішла на кухню й почала варити борщ. Кожен рух віддавався болям у колінах. Готувала й згадувала…
***
Був теплий серпневий день. Молоденька Ольга сиділа у білій весільній сукні перед дзеркалом. Подруга Галя укладала їй волосся в зачіску. Вона вчилася у місті на перукарку. Ользі не сиділося на місці. То щасливо посміхалася, то замислено завмирала.
Ось-ось наречений за нею приїде, а вона досі не була впевнена, що правильно зробила, послухавши матір.
— Родина у Петра міцна, господарство велике, сам хлопець роботящий. А за кого ще в нашому селі вийдеш? Міські хлопці своїх дівчат повибирали, — умовляла мати.
І Ольга погодилася. Двадцять уже, заміж час. Галя розхвалювала її наряд, Петра, а в Ольги на очах виступили сльози. Вона то й діло прислухалася до шуму за вікном — чи не під’їхала машина. І раділа, якщо вона проїжджала повз.
Та ось під вікнами стих мотор, хлопнули двері авто. Ольга здригнулася й напружилася. Серце, наче спійманий птах, забилося в грудях.
Галя вибігла назустріч нареченому, щоб брати викуп за наречену. Мати вже стояла на призьбі…
А Ольга раптом подумала зовсім не про те, про що мала думати наречена. Згадала, як напередодні мати послала її до крамниці, де вона зустріла Василя. Після армії він не повернувся до села, одразу поїхав працювати у місто. Кілька років його не бачила.
Дорослішав. Не сказати, що красень, але статний, зовсім міський став. ОльгаОльга відчула, як Василь міцно стиснув її руку, і вони пішли до світла, яке з кожним кроком ставало все яснішим і теплішим, наче повертаючи їх у ті щасливі дні, коли все тільки починалося.
