Мамо, ну що з тобою? Оля потягнула матір за рукав. Чому мовчиш? Я ж питаю!
Усе гаразд, донечко, Надія Василівна витерла руки об фартух і відвернулася до вікна. Просто сьогодні втомилася.
Яка втома? Ти ж на пенсії! голос доньки звучав роздратовано. Я тобі вже півгодини пояснюю про переїзд, а ти наче не чуєш.
Чую, чую. Переїжджаєте у новий дім, молодці.
Оля фуркнула і сіла за кухонний стіл, де стояли недоторкані чашки зістиглим чаєм.
Мамо, ну подивися на мене нарешті! Що трапилося?
Надія Василівна повільно обернулася до доньки. В її очах грали непромовлені сльози, але вона наполегливо стримувала їх.
Кажу ж, усе гаразд. Розповідай далі про свій дім.
Оля уважно подивилася на матір. Щось було не так, але зрозуміти що саме, вона не могла. Мати виглядала змарнілою, під очима залягли темні круги.
Мамо, а де тато? Він ще не прийшов із дачі?
Тато Надія Василівна завагалася. Тато затримується. Справ багато там, у городі.
У грудні? здивувалася Оля. Які справи в грудні на дачі?
Ну сніг прибрати, хатину перевірити. Зима ж.
Донька насупилася. Батько ніколи не їздив на дачу взимку. Говорив, що там робити нічого, тільки гроші на дорогу витрачати.
Мамо, подзвони татові. Хай приїжджає, мені з вами обома треба поговорити.
Не треба його турбувати, швидко відповіла Надія Василівна. Він там зайнятий.
Чим зайнятий? Оля дістала телефон. Зараз сама подзвоню.
Не треба! матір рвонула у неї трубку. Не дзвони йому, будь ласка.
Оля остовпіла від такої реакції.
Мамо, що відбувається? Ви посварилися чи що?
Ми не сварилися. Усе гаразд, я ж кажу.
Яке ж «усе гаразд»! вибухнула Оля. Ти сидиш бліда, як хустка, очі червоні, тата немає вдома, а ти твердиш «усе гаразд»!
Надія Василівна міцно стиснула губи і знову відвернулася до вікна. За склом кружляли великі сніжинки, вкриваючи двір білою ковдрою.
Хочеш свіжого чаю? спитала вона, змінюючи тему. Цей уже остиг.
Не хочу чаю! Хочу правди!
Оля встала зі столу і підійшла до матері впритул.
Мамо, я твоя донька. Якщо щось сталося, я повинна знати. Де тато?
Надія Василівна заплющила очі. У грудях все стиснулося від болю, який вона носила в собі вже тиждень. Тиждень мовчання, недосказаності, удавання.
Тато почала вона й змовкла.
Що з татом? Оля схопила матір за плечі. Мамо, ти мене лякаєш!
З татом усе в порядку. Він здоровий.
То де він?
Довга пауза повисла між ними. Надія Василівна дивилася в підлогу, перебираючи край фартуха.
У Тетяни, видихнула вона нарешті.
У якої Тетяни?
У Тетяни Олександрівни. З сусіднього підїзду.
Оля розгублено кліпнула очима.
Не розумію. Що він там робить?
Живе, тихо сказала Надія Василівна.
Слово впало між ними, як камінь у воду, розходячись кругами розуміння.
Як живе? перепитала Оля.
Переїхав до неї. Тиждень тому. Сказав, що більше не може зі мною, що кохає її.
Донька опустилася на стілець, ніби підкошена.
Мамо Це правда?
Правда.
А ти мені кажеш «усе гаразд»?
Надія Василівна нарешті обернулася до доньки. Її обличчя було мокрим від сліз, які вона більше не могла стримувати.
А що я мала сказати? Що твій батько, з яким ми прожили тридцять вісім років, кинув мене заради сусідки? Що я тепер нікому непотрібна стара?
Мамо Оля схопилася й обняла матір. Чому ти мені не сказала одразу?
Не хотіла засмучувати. У тебе переїзд, діти, робота. Навіщо тобі мої проблеми?
Які діти? Мої діти вже дорослі! А ти моя мати, і твої проблеми це мої проблеми!
Надія Василівна схлипнула і притулилася до доньки.
Оленько, мені так погано. Я не знаю, що робити. Як жити далі.
Розкажи мені все. З самого початку.
Вони сіли поруч на диван. Надія Василівна витерла очі хусткою і почала розповідати.
Почалося все біля трьох місяців тому. Тато став часто затримуватися, говорив, що справи різні. Потім став байдужим. Раніше ж він завжди цікавився, як справи, що готую на вечерю. А тепер мовчить, телевізор дивиться або у телефоні копається.
Оля слухала, не перебиваючи.
Я спочатку подумала, що просто втомився. На роботі у нього аврал був, новий проєкт. Але потім помітила, що він став за собою більше доглядати. Сорочки нові купив, одеколоном почав користуватися. А вдома ходить похмурий.
І ти нічого не підозрювала?
Підозрювала, звісно. Але думала, може, мені здається. Ми ж стільки років разом, діти, онуки скоро будуть Здавалося нем
