Дві сироти й один щасливий дім — як доля все розставила на свої місця
Оксана й Марійка їхали автобусом у тихе село. Зупинка, трохи пішки — і ось вони на місці. На подвір’ї гомоніли, готували столи — видно, хтось збирався святкувати ювілей. Дівчата зупинилися біля хвіртки, і майже одразу до них вийшов чоловік.
— Дівчата, ви до нас, чи як? — з доброю усмішкою запитав він. — До кого прийшли, красуні?
— Нам потрібен Василь Петрович, — відповіла Марійка.
— То ж я, — здивовано підняв брови чоловік. — Ви з сільради? Чи звідки?
— Ні, — сказала Марійка, подивившись Оксані у вічі. — Це моя подруга Оксана. Оксанко, покажи фотографію.
Оксана дістала акуратно складений знімок і подала чоловікові. Василь довго дивився на фотографію, потім перевів погляд на Оксану. Його обличчя мінялося на очах.
— Це твоя донька, — тихо промовила Марійка.
Василь завмер.
— Донька?..
Ця історія почалася задовго до цієї зустрічі. Дві зовсім різні дівчинки, Оксана й Марійка, зустрілися в дитячому будинку. Вони потрапили туди одного дня й одразу опинилися поруч. Обидві — сироти через дорослих і обставини.
Марійка втратила матір, яка хоч і не бідувала, але воліла веселе життя — гучні компанії, сумнівні романи. Батька вона не знала, але той справно платив гроші. Родичі забрати дівчинку відмовилися. Після смерті матері залишилася тільки стара хата та шлях до інтернату.
Оксана жила з бабусею. Мати померла при пологах, а батько… про нього бабуся знала, але ніколи не шукала. Він завів іншу сім’ю, і ніхто навіть не здогадувався, що в нього десь росте донька. Коли бабусі не стало — Оксана теж опинилася в інтернаті.
У дитбудинку дівчат поселили поруч. Вони одразу знайшли спільну мову, але до інших дітей так і не пристали. Часто захищали одна одну, часто — сварилися з іншими. Це їх ще більше зблизило.
Після випуску вони разом зняли кімнату й пішли до технікуму. Саме тоді й виникла думка — спробувати знайти своїх батьків.
Батько Марійки був у справі — його дані зберігалися в соцслужбі. Важче було Оксані. Але завдяки старим фотографіям і підписам на звороті їй вдалося дізнатися ім’я та прізвище. Далі — інтернет, розпити, адреси… І ось вони їдуть назустріч долі.
Першим був батько Марійки. Великий дім за високим парканом. Дівчата постукали. Відповідь була холодною:
— Його нема. Ідіть геть.
На роботі їм теж не пощастило. Лише через кілька годин він з’явився. Але розмова була короткою й жорстокою.
— Ти мені не потрібна. Я платив. У мене сім’я, ти була помилкою. Не лізь у моє життя.
Після цих слів Марійка послала його до біса й розплакалася.
— Все, тепер твоя черга, — сказала вона, витираючи сльози. — Поїдемо до твого батька.
Адресу знайшли швидко. На подвір’ї готувалися до ювілею. Василь Петрович був у гарному настрої. Коли побачив фото й відчув слова «Це ваша донька» — його обличчя потемнішало, потім стало збентеженим.
— А ти… на матір не дуже схожа. Але… щось є. Петровичу! Клич бабусю!
— Хто це? — із хати вийшпідліток.
— Біжи, клич! — скрикнув Василь.
