Коричнева мишка
Наталя визирнула у вікно. На дитячому майданчику гучно бігали дітлахи. Їхні матусі стояли поруч і щось обговорювали, одночасно придивляючись за малими. Лавка біля під’їзду була притрушена снігом.
Наталя швидко натягнула чорні чоботи, коричневе пальто, таку саму в’язану шапку, схопила шкіряну сумку і вийшла з квартири. Хвилинку постояла, прислухаючись — чи не лунають у під’їзді чиїсь кроки — замкнула двері й спустилася сходами.
Здалеку її можна було прийняти за бабусю. Лише зблизька ставало зрозуміло, що їй трохи за п’ятдесят. Обличчя нівельне, з малесенькими очима й тонкими губами. Поглянеш — і через хвилину вже не згадаєш.
Вона переїхала до цього будинку майже двадцять п’ять років тому. Ні з ким не спілкувалася, усіх уникала. Спершу сусіди, як то буває, заходили по позичити цибулину або склянку борошна, коли не було часу бігти до крамниці. Наталя відчиняла двері на ланцюжку, говорила, що нічого нема, і миттєво зачинялася. Незабаром сусіди перестали до неї звертатися.
Ніхто не бачив, щоб до неї хтось приходив у гості. Здавалося, вона зовсім сама на цьому світі, тому й трималася потай.
Рідні в неї були. У маленькому містечку жила молодша сестра з родиною. Але Наталя з нею не спілкувалася. Можливо, тому, що вся краса дісталася саме сестрі. Хто знає?
Чужий рідко переступав поріг її квартири. Хіба що слюсар заходив чи газівник з перевіркою. Наталя завжди вимагала посвідчення, уважно його вивчала, а іноді й телефонувала до контори, щоб підтвердити особу.
Нікому зла не робила. Нікого не ображала, не пліткувала, да й взагалі мовчала. Поздоровається — і далі собі крокує, опустивши голову.
За її спиною її кликали «синім панчохою», сірою мишкою чи старою дівою. Працювала вона все життя на одному місці — бухгалтеркою в невеликій конторці. Сиділа за столом з суворим виглядом, але роботу виконувала акуратно й пунктуально, за що начальство її поважало. Завжди ходила в темній сукні, з гладко зачесаними назад волоссям, зібраними у тугий пучок.
Але колись у тридцять років їй захотілося дитини. Для себе. Тоді-то й з’явився у її житті єдиний чоловік — водій Тарас. Заходив до неї іноді. Вона купувала йому сорочки, які він залишав у неї вдома. Був одружений.
То дружина дізналася про його зв’язок з бухгалтеркою, то хтось із «доброзичливців» натякнув — але через два місяці Тарас звільнився й зник. А Наталя так і не завагітніла. Це була їЦе була її єдина любов, але вона змирилася, бо зрозуміла, що іноді найкращий подарунок — це тиша у душі.
