— Сину, в тебе буде дім. Лиш, благаю, подбай про свою хвору сестру. Її не можна кинути, — прошепотіла мати.
— Послухай мене, сину… — ледве чутно видихнула вона.
Кожне слово коштувало їй нелюдських зусиль. Хвороба невблаганно кравла її життя. Вона лежала в ліжку, виснажена, майже прозора. Андрієві здавалося, що це не його мати. Колись вона була високою, сильною, з щирою посмішкою. А тепер…
— Сину, благаю, не кидай Олену… Вона не така, як усі… Але вона наша… Пообіцяй мені… — мати раптово стиснула його руку з несподіваною силою. Звідки в неї стільки міці, подумав він.
Андрій здригнувся. Погляд його мимоволі звернувся до старшої сестри, Олени, яка сиділа в кутку їхньої маленької квартири у Львові. Їй було за сорок, а вона все гралася з лялькою, приспівуючи щось нерозбірливе. Усміхалася, ніби попереду чекало свято, а не прощання з матір’ю, що вмирала.
У Андрія було успішне життя: власна будівельна фірма, дорогий позашляховик, великий будинок на березі Дніпра. Але в тому будинку не було місця для Олени. Його діти боялися її дивної поведінки, а дружина, Наталя, називала її «божевільною». Хоч Олена була тихою, ніжною, ніколи нікого не чіпала.
— Ну… знаєш… у мене сім’я… а Олена… вона ж… — промимрив Андрій, намагаючись вивільнити руку з материного слабкого, але міцного хватки.
— Сину, батьківський дім буде твій… А для Олени я залишила трикімнатну квартиру. Все вже оформлено.
— Звідки гроші?! — Андрій і Наталя переглянулися, приголомшені. Навіть обличчя їхні світлішали від цієї звістки.
— Я доглядала за літньою вчителькою… Носила їй їжу, ліки… Мені було її шкода, вона була доброю. Я й не сподівалася, що вона заповідає мені свою квартиру. Я переписала її на Олену, щоб у неї був свій куток. Але ти… ти наглядай за нею, благаю… Потім ця квартира дістанеться твоїм дітям чи онукам… Хто знає, скільки вона проживе…
Вони попрощалися з матір’ю. Вона померла тієї ж ночі.
Олена, здавалося, не розуміла, що залишилася сиротою. Андрій одразу забрав її до себе й почав ремонт у тій трикімнатній квартирі.
— Навіщо Олені така велика квартира? Нехай поки живе з нами. А туди знайдемо мешканців, — із захопленням ділився він планами з дружиною.
Наталя спочатку не заперечувала. Олена не завдавала клопоту: цілими днями гралася з ляльками або перебирала свої речі в шафі, завжди з усмішкою. Але її дивакуватість лякала. «Сьогодні вона тиха, а що буде завтра?» — шепотіла Наталя чоловікові.
«Потерпи трохи», — благав Андрій. Але через півроку після смерті матері він, за допомогою знайомого нотаріуса, переписав на себе і батьківський дім, і трикімнатну квартиру сестри. Олену він умовив підписати якісь папери, не пояснюючи, що це.
З того моменту життя хворої сестри перетворилося на пекло.
Коли Андрій був на роботі, Наталя знущалася з Олени. Вона ображала її, замикала у кімнаті на цілий день, не випускала навіть літом на вулицю. Іноді, замість їжі, ставила перед нею миску з котячим кормом, кричала, доводячи бідну жінку до сліз. Одного разу Наталя вдарила Олену по обличчю. Та так злякалася, що не втрималася і… обмочилася.
— Ти не тільки божевільна, а ще й нестійка?! Геть з мого дому, бачити тебе не хочу! — репетувала Наталя.
Вона зібрала речі Олени у сміттєвий пакет і викинула за ворота.
— Де Оля? Я її сьогодні не бачив, — спитав Андрій, повернувшись увечері й лягаючи до ліжка.
— Пішла! — різко відповіла Наталя. — Уявляєш, ця твоя сестра обмочилася прямо посеред кімнати, а потім замкнулася у спальні. Я ледве відчинила двері, лаяла її, а вона схопила сумку й втекла. Я ж не буду за нею ганятися! Принцеса образилася… — фукнула вона з презирством.
Андрій завмер. Він мовчав, обдумуючи щось, а потім сказав:
— Ну, коли пішла… — і ввімкнув телевізор. — До речі, я знайшов мешканців до тієї трішки.
Ніч була важкою. Андрій не зімкнув очей до ранку, думаючи про Олену. Де вона? Чи все гаразд? Адже вона була як трирічна дитина, зовсім не пристосована до життя. Тільки над ранком він заснув. Йому приснилася мати.
«Я благала тебе, сину…» — сказала вона, лежачи в дереЙому знову наснилася мати — вона стояла в дверях його кімнати, із суворим поглядом, немов хотіла сказати щось останнє, але лише похитала головою з глибоким смутком, коли його очі заплющилися назавжди.
