— Синку, забери мене в мою домівку…

Сивочолий чоловік вийшов на балкон і підпалив цигарку. Присів на стілець, що стояв тут. До горла підкотився клубок і руки зрадницьки затряслися.

Хіба міг Іван Романович уявити, що йому не стане місця у власній квартирі…

— Тату, тільки не треба ображатися! – вибігла на балкон його старша донька Лариса. Я ж прошу не так багато – лише віддай нам свою кімнату. Пожалій своїх внуків! Вони скоро в школу підуть, але досі живуть з нами в одній кімнаті!

— Якщо вам з дітьми тісно в моїй квартирі, то переїжджайте жити до матері Остапа. Вона живе одна у трьокімнатній квартирі. І у вас і у дітей буде окрема кімната.

— Батьку, ти знаєш, що я з нею в одній квартирі не вживуся!

Лариса демонстративно грюкнула дверима.

Іван Романович погладив пса, якого вони з дружиною завели ще багато років тому. Згадав покійну дружину і заплакав. П’ять років тому вона покинула цей світ, лишивши його. Від того часу він завжди почував себе страшенно самотнім.

За життя вони з жінкою були не розлий вода. Він і подумати не міг, що в старості буде почуватися настільки самотнім – при тому, що мав і дітей, і внуків…

Старшу доньку старалися виховати доброю, у любові. Старалися виховати доньку хорошою людиною, передати їй найкращі якості. Зараз видно, що таки щось пропустили у її вихованні… Бо зараз донька справляє враження жорстокої і самозакоханої людини, яка думає лише про власний комфорт та відстоює лише свої інтереси.

Мухтар заскавчав і скрутився калачиком біля ніг господаря. Пес тепер був найближчим до старого і завжди відчував, коли тому погано. Як міг, старався розрадити.

— Діду, ти нас зовсім не любиш? – на балон вийшов восьмирічний онук.

— Дитино, хто тобі сказав таку дурницю? — старий здивувався і захотів обійняти Василька. Але той ухилився від обіймів.

— Чому ж тоді ти не хочеш від нас їхати? Тобі шкода лишити нам, своїм онукам, свою кімнату? Чому ти такий жадібний?

Внук дивився на старого зі зневагою.

Іван Романович хотів пояснити свою любов малому, але зрозумів, що це донька підіслала. Очевидно, вона сподівається, що внук змусить передумати.

Добре, я поїду. — сказав старим надломленим голосом. — Я вам віддам кімнату.

Він уже не міг знаходитися в тій обстановці. Розумів, що йому у власному домі більше немає місця. Починаючи від внука, якому донька сказала, що дід забрав у нього кімнату, закінчуючи зятем, який вже давно не розмовляє з ним.

— Татусю, ти дійсно згоден? — прибігла донька.

Так, — тихо сказав дід.  — Обіцяй, що не будеш ображати Мухтара. Я відчуваю себе зрадником, що не можу забрати його з собою.  

— Забудь про це, ми будемо гуляти з ним багато разів в день, годувати і доглядати. А на вихідним разом з ним будемо до тебе навідуватися. — Пообіцяла Лариса. — Я підібрала для тебе найкращий пансіонат, побачиш, ти будеш у захваті від нього!

Чepeз двa дні Романович уже був у будинку пристарілих. Виявилося, що донька вже давно домовилася і лише чекати моменту, щоб спекатися батька.

Фото: elements.envato.com/

Його нова кімната була задушливою, маленькою і пахла сирістю та клопами. Старий одразу пошкодував про своє рішення. Тут було явно не так комфортно, як йому розповідала дочка. Це був не зручний сучасний приватний пансіонат, а звичайний будинок пристарілих, куди потрапляли нещасні і знедолені

Він розклав свої пожитки і спустився вниз. Вийшов па подвір’я, сів на лавку і ледь не заплакав. Він роззирнувся по боках і явно побачив яке майбутнє очікувало його тут через декілька років.

— Hовeнький? — спитала симпатична жіночка, присівши поруч.

— Так… — важко зітхнув старий.

— He хвилюйтеся. Спочатку я теж плакала і страждала, але з часом змирилася. Мене звати Валя, до речі.

— Іван, — відповів чоловік. – Bac теж діти здали сюди?

Ні, племінник. Дітей не маю, вирішила віддати квартиру племіннику, але, видно, поспішила з цим. Він квартиру прибрав до рук, а мене сюди запер. Дякую, що хоч не на вулицю вигнав.

Старі проговорили до самої ночі, згадуючи своє життя, своїх других половинок і найкращі роки свого життя. А наступного дня з самого ранку після сніданку знову зустрілися і пішли гуляти. Ця жінка приносила хоч якусь радість і різноманітність у життя старого.

Він не міг довго лишатися у задушливій комірчині, куди його поселили, тож весь час старався проводити на вулиці. Харчування тут теж було нестерпним, він їв зовсім трошки, аби лише підтримати сили. І в свої 64 роки добряче скинув вагу.

На вихідних Романович чекав на доньку. Чекав, що сім’я скучить за ним і таки забере його додому. Але час ішов, а вона не приїхала ні на наступні вихідні, ні на ті, що йшли потім…

Одного разу вирішив зателефонувати додому, але ніхто не підняв слухавку. А одного разу побачив свого сусіда, Степана. Той дуже здивувався, побачивши його.

— Так от де ти! Так і знав, що ти не поїхав жити в село, як сказала твоя дочка. Я знав, що ти не вигнав би свого Мухтара на вулицю!

— Ти про що? Що з моїм псом?! – серце старого пішло в п’яти від таких новин

— Bи не хвилюйтеся, ми його в притулок відправили. Я не знаю що у вас там трапилося в сім’ї, просто побачив, що пес сидить під домом. Побачив вашу Ларису, вона сказала, що ти переїхав жити в село, а вона продає квартиру і переїжджає жити до чоловіка. А про собаку сказала, що він уже старий, то ти не хотів возитися з ним, тому вигнав. Іван, то що у вас відбувається? – сусід побачив, що старий зблід.

І Іван Романович тоді розповів геть усе. Розповів і про те, що все би віддав, аби повернути час назад і вчинити інакше. Він міг би змиритися з тим, що вона його виселила, але те. Що вона вигнала Мухтара особливо йому допекло.

Я дуже хочу додому, синку— прошептав старий.

— Я тут якраз через подібне питання. Я ж юрист по спеціальності і до мене часто літні люди звертаються по допомогу. І от веду справу чоловіка, у якого сусіди забрали дім. Ви не хвилюйтеся, я спробую вам допомогти. Ви уже виписалися з квартири?

— Ні, якщо тільки вона сама мене не виписала. Чесно кажучи, вже й не знаю чого очікувати від власної дочки…

— Збирайтеся, чекаю вас в машині! — сказав Cтeпaн. — Такого допускати не можна! Яка ж вона дочка після такого вчинку?

Іван швидко піднявся в свою кімнату, зібрав свої речі та спустився вниз. На виході стикнувся з Валею.

— Валю, я їду. Побачив сусіда, який сказав, що дочка хоче продати квартиру. А собаку мого вигнала на вулицю. Такі справи… Не хвилюйся, коли владнаю свої справи, заберу тебе звідси!

— Скажеш таке… Кому я потрібна? – з сумом в голосі сказала жінка.

— Вибач, мушу бігти. Але я стримаю своє слово, — сказав Іван

Старий потрапити до дому так і не зміг. Квартира була замкнена, а ключів у нього вже не було… Степан забрав його до себе.

За кілька днів стало відомо, що Лариса уже переїхала до свекрухи і в квартирі поселила квартирантів.

Дякуючи юристу Степану старий зміг таки відстояти своє право на житло.

— Дякую тобі. Але я не знаю як жити далі. Вона ж не заспокоїться, поки не зживе мене!

— Вихід є тільки один, — сказав юрист, — Ти маєш продати квартиру і віддати дочці її частину, а на решту купити житло для себе. Швидше за все, вистачить на невеличкий будинок у селі.  

— Це ж чудово! – зрадів Іван, — Думаю, це навіть краще для мене!

А через три місяці він уже переїхав у новий дім. Степан люб’язно допоміг і оформити документи, і перевезти речі. А ще – забрав та привіз Мухтара у село.

Зрештою, Іван Романович попросив старого ще про одну послугу…

І Степан разом зі старим заїхали до будинку пристарілих…

Валентина сиділа на їхній лавочці, де вони так багато говорили про життя.

— Baля! — покликав він. — Ми приїхали забрати тебе з собою У нас тепер є будиночок у селі. Свіже повітря озеро і ліс, все поруч. Поїхали?

— Як же я поїду? – розгубилася Валя.

— Просто підіймися і ходімо, — посміхнувся Романович. – Тут нам робити нічого.

— Добре! Зачекаєш кілька хвилин? – здалася жіночка, що заледве стримувала емоції.

— Звичайно ж зачекаю! — посміхався у відповідь чоловік.

І попри всі випробування, ці двоє змогли відстояти свій шанс на щастя. Кожен з них зрозумів, що світ не без добрих людей, і як би там не було, добрих людей набагато більше. Вони зустріли один одного і знайшли свій спокій та нове радісне життя.

 

Оцініть статтю
Джерело
— Синку, забери мене в мою домівку…