Синдром навічно відкладеного життя…
Сповідь 60-річної жінки
Оксана:
Цього року мені виповнилось шістдесят. Ювілей, а рідні навіть по телефону не згадали, мовляв, «Ой, мамо, забігались трохи». А я ж не лише мама, а й бабуся! Дочка, син, онук і онучка десь у світі бігають, та навіть колишній чоловік живий-здоровий (чи то живий-здоровий, чи просто вміє ховатися).
Доньці вже сорок, сину тридцять пять. Обидва живуть у Києві, обидва давно закінчили хороші університети, тобто, либонь, не дурні. Дочка заміжня за чиновником, син одружений із донькою дуже знаного столичного підприємця. У кожного власний бізнес, плюс квартири-дачі, стабільність, як у рекламі банку. А я, мов мурашка на мурашнику, до пенсії і далі хрущу.
Колишній чоловік пішов, коли син здобув диплом. Казав, що втомився вже у такому ритмі, хоча сам працював спокійно, як трактор у полі на одній роботі, на вихідних з друзями на рибалці, або з пузом на дивані. У відпустку щороку на місяць до родичів на Херсонщину, грітись під сонцем. А я в той час на трьох роботах: інженером на заводі, прибиральницею в заводоуправлінні, а на вихідних фасувальницею в АТБ. З восьмої ранку до восьмої вечора, плюс миття тих підсобок, що самому чортові бридко. Весь заробіток дітям. Київ, знаєте самі, місто не для бідних, на навчання та гарний одяг витратастрофа. А ще харчі, а ще їхні гулянки, а ще…
Я давно навчилась латати старий одяг, підшивати, ремонтувати взуття. Виглядала чисто й акуратно, але ж без шику. Мої розваги це сни. В них я молода, щаслива, сміюся від душі. А в реальності просто виживала.
Чоловік, ледве нас залишив, тут же прикупив нову машину, модну, престижну. Явно мав запас у коморі. Наше спільне життя було чудернацьким всі витрати на мені, крім квартплати. Квартплату платив лише він, мовляв, це його вклад у сімю. Дітей на ноги поставила я.
Квартира, де ми жили, дісталася мені від бабусі двокімнатна, перероблена на три. Сталінка, з височенними стелями, ґрунтовна. Був там комірчинка з вікном на 8,5 квадратів, я відремонтувала її, поставила ліжко, столик, шафу. Там жила дочка. А я з сином тулились у одній кімнаті (добре, що я додому приходила тільки ночувати). Чоловік проживав у залі. Коли дочка махнула до Києва, я перебралася в комору. Син залишився у кімнаті.
З чоловіком ми розійшлися без скандалу, без сварок, без ділиження майна. Він захотів «жити по-людськи», а я була така втомлена, що тільки зітхнула з полегшенням нарешті не треба готувати перше-друге-третє, не треба прати й прасувати його речі, можна нарешті відпочити замість того, щоб крутитись, мов білка в колесі.
За ці роки я накопичила букет хвороб хребет, суглоби, діабет, щитоподібка, нерви, як струна перед розривом. Вперше взяла відпустку на заводі, зайнялася лікуванням. Підробітків не кидала. Трохи підлікувалась.
Нарешті вирішила: треба для себе зробити щось позитивне! Найняла класного майстра з сусіднього будинку за два тижні хлопці зробили ремонт у санвузлі. Справжнє щастя! Особисте щастя! Вперше для себе.
Подарунки дітям на дні народження, Новий рік, 8 березня, навіть на День захисника гроші переказувала (ну, як гроші зарплата, підробітки, всі копійки у банківському додатку улетали у Київ). Коли зявились онук з онучкою, ще більше почало йти грошей у Київ. На себе лишались хіба кошти на їжу (супчик, гречка з куркою, максимум салат з огірків) та ліки їх треба купувати завжди. Поздоровлення отримувала рідко, а подарунки взагалі, як сіль на рану. Особливо боліло те, що на весілля мене не запросили. Дочка сказала чесно: «Мамо, там така тусовка буде, люди з Офісу президента. Ти не впишешся». Про весілля сина дізналась від дочки вже «після».
Добре, що грошей на весілля не просили, й на тому дякую.
Ніхто з дітей не навідується, запрошую такі відмовки, що смійся й плач: «Мамо, що я там робитиму в тому вашому селі?» (хоч у нас обласний центр з мільйонним населенням). Син взагалі відмазується мовляв, часу нема. А київський експрес їздить пять разів на добу дві години і ти в гостях! Але для них це наче політ на Марс.
Як би я назвала той період життя? Мабуть, життя задавлених емоцій… Жила, як скриня зі сльозами: «Подумаю завтра» як та Скарлет ОГара. Давила в собі всі сльози, всю біль, працювала, як робот з уже стертою програмою.
А потім наш завод викупили кияни, реорганізація, скорочення «майже пенсіонерів» і в один момент я втратила дві роботи. Але ж вийшла раніше на пенсію! Пенсія двадцять тисяч гривень… От і тримайся.
Пощастило у нашому пятиповерховому будинку якраз звільнилося місце прибиральниці ще двадцять тисяч на додачу. Фасування в АТБ і підмітання лощу по вихідних не кидала, за зміну три тисячі платять. Єдине, тяжко на ногах цілий день.
Потихеньку почала робити ремонт на кухні. Все сама, кухню замовила у сусіда зробив гарно, швидко і за людські гроші.
Знову стала збирати кошти. Хотілось оновити кімнати, поміняти меблі, але все валиться у «плани», а от планів з турботою про себе у мене не було! На себе тільки їжа й ліки, а більше і не треба. До квартплати додалося стає все дорожче. Колишній чоловік радив: продай ту «трійку», купиш собі однокімнатну. Район же класний, дадуть нормальну ціну. А мені жаль память про бабусю, квартира, де все моє життя проходило.
З чоловіком залишились в добрих відносинах спілкуємось, як старі знайомі. У нього все добре. Про особисте не розповідає. Раз на місяць приїжджає, привозить картоплю, овочі, крупи, воду все важке. Гроші не бере, каже, «не замовляй доставку привезуть гниль та сміття». Отак погоджуюсь.
Здається, що всередині все завмерло, стиснулося в комок. Просто живу. Працюю. Ні про що не мрію. Нічого не хочу. Доньку і онуків бачу лише в instagram сторінка так і жевріє фотками. Життя сина теж лише через Instagram його дружини. Радію, що там все гаразд. Відпочивають, їдять у дорогих ресторанах, ну й добре. Напевно, я їм мало дала любові, от і нема її у відповідь.
Дочка зрідка питає, як я. Відповідаю: «Все добре!» Ніколи не нарікаю. Син часом надсилає голосові повідомлення у Viber: «Привіт, мамо, сподіваюсь, у тебе все добре». Колись сказав, що не хоче слухати про наші проблеми, бо це на нього негативно діє. Я перестала йому щось розповідати, кажу: «Так, сину, все добре».
Онуків дуже хочу обійняти, але підозрюю, що вони навіть не знають, що у них є жива бабуся прибиральниця-пенсіонерка. Історія така, що у легенді я, мабуть, вже давно на тому світі
Не памятаю, щоб колись купувала щось для себе хіба білизну чи шкарпетки, найдешевші. Не пригадую, щоб була в салоні на манікюрі чи педикюрі Раз на місяць ходжу на стрижку в перукарню в сусідньому будинку. Волосся фарбую сама. Радію, що розмір одягу в мене як у молодості (46-48), гардероб оновлювати не доводиться.
Дуже боюся, що одного разу зранку не зможу встати з ліжка хребет болить постійно, аж до сліз. Боюся залишитись на самоті й рухатись не зможу.
Може, не варто було так все життя гарувати, без відпочинку, без дрібних радощів, усе відкладати на потім? А де воно, те «потім»? Його вже немає… В душі пустка… В серці повна байдужість… Навколо та ж пустка…
Нікого ні в чому не звинувачую. Але й себе не можу засудити працювала все життя, працюю й зараз. На всяк випадок кладу під подушку якусь копійку якщо не зможу працювати, буде подушка безпеки. Хоч і невеличка, але все ж. Хоча Лукавити нема чого, знаю точно: якщо зляжу, то жити не буду не хочу, щоб у когось були через мене клопоти.
А знаєте, що найдивніше? За все життя мені ніхто не подарував квіти… НІКОЛИ… От буде смішно, якщо хтось принесе живі квіти на могилу… Тут вже, дійсно, аж до сліз можна сміятисьТа ось, якось ранньою весною, коли після зимового снігу вперше відчула запах вологої землі, я повертаюсь додому після зміни. В руках пакети, болять плечі, але ніби трохи світліше стало в голові. Біля підїзду незвичний гамір, щось метушаться сусідські діти, і тут раптом одна маленька дівчинка підбігає до мене й тицяє мені в руки оберемок жовтих підсніжників. Каже: «Це для вас, бабусю, бо ви сьогодні посміхнулись мені».
Я стояла з тими підсніжниками, наче з відкритими дверима до іншого життя Ніколи такої радості не відчувала не від дорогих подарунків, а просто від цього простого, щирого жесту. Серце защеміло й наповнилося теплом.
Ввечері я поставила ті квіти у вазу, а біля неї власноруч спечений пиріг з яблуками. Вперше за багато років захотіла зробити щось для СЕБЕ. І, поки запах пирога наповнював квартиру, я подзвонила доньці вперше не для привітання, не для поради, а просто так, аби сказати: «Я тут, і я жива».
А потім вийшла на балкон. Березневий вечір шепотів про нову весну. Я подумала: поки я ще тут моє життя належить мені. Я існую не для звіту чи рахунку, не для чужих відмашок чи замкненого кола турбот. В мене є сьогодні і, може, навіть завтра. Посміхаюсь сама собі, і розумію: життя, яке відкладала, не закінчилось. Я розправляю плечі й тихо шепочу у темряву міста: «А може, й для мене ще прийде справжня весна?»
