…Темним осіннім вітреним вечором я зрозуміла, що в моєму животі поселився син.
Що це саме син, а не, скажімо, хробак — я відчула миттєво. І почала старанно його вирощувати. Годувала вітамінами, годувала кальцієм, мужньо ковтала риб’ячий жир. Але син не цінував моїх старань — через п’ять місяців він роздув мій живіт до розмірів пляжного м’яча, постійно ворушився та гикав.
Я урочисто носила в руках свій живіт із сином, приймала вітання та мандарини. Їла їх разом із шкіркою, жеманно посміхаючись.
З сином ми вечорами слухали Вівальді, і трагічно, у такт, гикали під «Пори року»…
Через шість місяців я зловила себе на тому, що облизую камінь із водоростями, який дістала з акваріума. Я не хотіла цього. Я лише виконувала накази сина.
Через сім місяців я почала їсти сиру гречку кілограмами. Син знущався з мене.
Через вісім місяців я влізала лише у бабусиний халат та клітчастий комбінезон, від якого я була схожа на дружину Карлсона. Сін виріс — і не залишив мені вибору.
Через дев’ять місяців я вже не бачила власних ніг, час доби визначала за інтенсивністю синової гикавки, їла водорості, сиру гречку, мандарини зі шкіркою, активоване вугілля, суху глину для масок від прищів, жувала фільтри від цигарок і шкірку від бананів.
Я не стригла волосся, бо баба Параска з першого поверху каркнула, що своїми стрижками я скорочую синові віку.
Я не піднімала руки над головою, щоб син не обмотався пуповиною.
Я не дозволяла нікому пити з моєї чашки.
Я старанно засовувала в себе свічки з папаверином, щоб син не народився раніше часу. Хоч і засовувала їх не туди, куди слід. Та й біда — помилилася на пару сантиметрів…
Я до крові чухала свій живіт і щиро боялася, що ось-ось він у мене розірветься.
Я купила синові коляску, ліжечко, двадцять дві пачки підгузків, ванночку, підставку для ванночки, зеленку, вату, стерильні серветки, десять пляшечок, дюжину сосок, двадцятеро пелюшок, три ковдри, два матраци, манеж, велосипед, вісім чепчиків, купу костюмчиків, п’ять рушників, двадцять комбінезончиків різних розмірів, розпашонки в незліченній кількості, шампунь, масло для сраки, газовідвідну трубку, відсмоктувач соплів, клізму, дві грілки, зубну щітку, музичну карусель, два мішки брязкачок і жовтий горщик.
Я возила горщик у колясці по квартирі, прала та прасувала з обох боків усі двадцять пелюшок, п’ятнадцять костюмчиків і так далі, а моя мати потай дзвонила психіатру.
Син мав народитися між 12 липня та 3 серпня.
Дванадцятого липня я зібрала два пакети речей. У першому лежали: капці, гель для душу, шампунь, зубна щітка, папір, ручка, серветки, гребінець, шкарпетки, гумка для волосся та жетони для телефону-автомата.
У другому пакеті були дві пелюшки, підгузок на 3 кг, розпашонка, блакитний чепчик, блакитний «конверт» із заячими вушками, мереживний куток та соска-слон.
Тринадцятого липня я перетягла пакети до своєї кімнати й поставила біля ліжка.
Чотирнадцятого липня я купила прогулянкову коляску й переклала до неї жовтий горщик.
П’ятнадцятого липня від мене втік до іншої кімнати чоловік.
Шістнадцятого липня я з’їла ударну дозу риб’ячого жиру та щільно зайняла туалет ще на два дні.
Дев’ятнадцятого липня зранку мені захотілося плакати. Я пішла до вітальні, сіла у крісло під торшером, дістала з кишені свого неосяжного халата «Тетріс» і почала програвати, тоненько при цьому схлипуючи.
Через годину мене знайшов мій тато. Він подивився на мене, про щось подумав, потягнув себе за бороду й тихо вийшов.
А ще через годину за мною приїхала швидка.
Я вчепилася в чоловіка й заревла на весь голос. Чоловік посинів і сів повз стілець.
Син ухвалив рішення народитися.
Мене привезли до пологового, зважили, потицяли, зазирнули всередину практично через всі отвори мого організму й сказали, що син народиться до півночі.
На годиннику була сьома година вечора.
У ліфті, що піднімав мене до пологового блоку, я знову заревла.
Старушка-нянька, що супроводжувала мене, урочисто пообіцяла не спати до півночі й особисто відвезти мене з сином до палати.
Я заспокоїлася.
Мене поклали на тверду кушетку й залишили саму. Стало нудно.
Син у мені мовчав і ніяк не натякав, що збирається народжуватися.
Стрілки лікарняного годинника показували восьму годину вечора.
Прийшли лікарі. Довго читали мою картку, тицяли мій живіт, говорили:
— Перейми?
— Слабкі.
— Води відійшли?
— Ще ні.
— Стимулювати?
— Почекаємо. Має сама.
— Шийка?
— На п’ять сантиметрів.
— А чому не пологаємо?!
І всі подивилися на мене.
Я гикнула — і мені стало соромно. Так, я приІ коли я вже не вірила, що цей біль коли-небудь закінчиться, раптом почула тоненький крик — і на моїх груди поклали тепле, дрібно тремтяче створіння з чорними, як смородина, очима, і я зрозуміла: ось він, мій Юрко, мій сонечко, моя найбільша радость і найсміливіша пригода мого життя.
