Мамо, ти бачила, що син про тебе написав? голос Олени тремтів від обурення, телефон ледь не випав з її рук. Та ні, не про мене, про тебе! Віталіку! Твій улюблений Віталійчик! У соцмережах виклав!
Марія Іванівна повільно опустилася на кухонний стілець, міцніше притиснула трубку до вуха. У животі щось болюче стиснулося, як тоді, коли лікарі оголосили діагноз Петру. Тільки гірше.
Що він написав, Оленко? прошепотіла вона, хоч уже здогадувалася, що нічого доброго не почує.
Та там… цілий роман! Про те, яка ти мати! Що все життя його контролювала, не давала дихати! Що через тебе в нього не складається особисте життя! Мамо, я не можу це читати, у мене руки трясуться! А коментарі… Господи, що люди пишуть!
Марія Іванівна закрила очі. Кухня навколо затемніла, лише холодильник тихо гудів, як завжди по вечорах. На столі стояла недопиті борщ Віталій так і не прийшов вечеряти, хоча вона спеціально зварила, як він любить, зі сметаною.
Мамо, ти мене чуєш? занепокоїлася Олена.
Чую, доню. А що там у коментарях?
Не хочу повторювати. Краще сама не читай, добре? Серце ж у тебе… Я зараз до тебе приїду, гаразд?
Не треба, Лено. Пізно вже, дітей годувати час. Я… я розберуся.
Поклавши трубку, Марія Іванівна довго сиділа нерухомо. За вікном сіряли жовтневі сутінки, у дворі запалили ліхтарі. Десь плакала дитина, хлопнули двері підїзду. Звичайні звуки звичайного вечора, тільки все перевернулося.
Віталій повернувся додому близько одинадцятої, від нього пахло пивом і цигарками. Марія Іванівна зустріла його у передпокої, дивилася, як він знімає кеди, не піднімаючи на неї очей.
Вечеряти будеш? тихо запитала вона.
Не хочу. Він повісив куртку на гачок, все ще уникаючи її погляду.
Віталійку…
Що? різко обернувся він, і вона побачила в його очах щось незнайоме. Злість? Сором?
Навіщо ти це написав?
Син помовчав, потер перенісся. Марія Іванівна раптом помітила, як він постарів за останні місяці. Віталію вже тридцять три, а вона все ще бачила в ньому хлопчика, який біг зі школи й розповідав про бійки та двійки.
Мамо, я не хотів тебе образити, промовив він нарешті. Просто… у мене важкий період. З Настею розійшлися, на роботі клопіт. А психологиня сказала, що треба проговорити дитячі травми.
Травми? перепитала Марія Іванівна. Які травми, Віталю? Що я тобі такого зробила?
Мамо, ну ти ж розумієш… Ти завжди була надто… опікунською. Памятаєш, як у інституті дзвонила кожен день, питала, чи поїв я, чи тепло вдягнувся? Як познайомилася з сусідкою по гуртожитку й просила за мною приглядати?
Марія Іванівна притулилася до стіни. Так, вона памятала ту сусідку, Таню. Добра дівчина, з багатодітної родини. Частувала її пиріжками, просила інколи Віталія нагодувати, якщо забував поїсти. Що в цьому поганого?
А памятаєш, продовжив Віталій, заходячи в кімнату, як приїжджала кожні вихідні? Привозила банки з борщем, білизну прала? Хлопці з мене сміялися.
Я хотіла допомогти, прошепотіла вона. У мене ж тільки ви з Оленою. Після того як тато помер…
Ось саме! підхопив син. Ти на нас всю свою невитрачену любов вилила! А ми задихалися! Олена хоч заміж вийшла, поїхала, а я…
А ти що? Я тобі щось забороняла? Заважала одружитися?
Віталій сів на диван, схопився за голову.
Мамо, ти не розумієш. Так, ти нічого прямо не забороняла. Але ти завжди була поруч! Завжди! Моїх дівчат годувала, опікувала, а потім вони почувалися зайвими. Навіщо їм я, якщо в мене є мама, яка все за мене робить?
Настя теж так вважала?
Настя… він важко зітхнув. Настя сказала, що я інфантильний. Що в свої тридцять три живу з мамою, як підліток. Що мені вже пора навчитися самостійності.
Марія Іванівна повільно пройшла на кухню, включила чайник. Руки тремтіли, ледь вдалося поставити чашки на стіл. Віталій пішов за нею, зупинився в дверях.
Мамо, я не хотів тебе поранити. Чесно. Але мені треба було це все виговорити, розумієш? А в інтернеті якось легше. Люди діляться досвідом, радять…
І що ж тобі порадили? запитала вона, не обертаючись.
Різне. Хтось каже, що треба зїхати від батьків. Хтось що межі вибудовувати. А хтось пише, що в них самі такі самі проблеми.
Марія Іванівна розлила чай, додала цукру. Згадала, як двадцять років тому так само стояла на цій кухні й заварювала чай Петрові, коли йому було погано після хімії. Як він благав її не відходити, тримав за руку й казав: «Марусю, обіцяй, що будеш піклуватися про дітей. Обіцяй,
