Слухай, у нас тут така сімейна історія, що хоч бери й пиши книжку. Уяви собі: мій син категорично не хоче брати свою маму жити до себе, бо каже, що в хаті має бути всього одна господиня і це я.
Та ти що! Як так можна? Це ж його мама! Міг би й поселити її в себе! постійно чую такі фрази від родичів чоловіка. Друзі, здається, теж так думають, але ніхто прямо мені цього не каже. Уся проблема через ситуацію з моєю свекрухою.
Свекруха, Оксана Андріївна, має 83 роки, важить, мабуть, більше сотні кілограмів, постійно нездужає. Якось ще кілька років тому двоюрідна сестра чоловіка спитала: «Чому не заберете Оксану Андріївну до себе? Добре, ви їй допомагаєте щодня, а що буде вночі, якщо їй стане кепсько? Вона ж одна, тяжко їй. Данило її єдина опора».
Уяви, ніби це автоматично зрозуміло, що бабусею має опікуватись її єдиний син, його одна-єдина дружина і внук. Останні років пять Оксана Андріївна взагалі не виходила з квартири ноги болять, вага не дає ходити. А все це почалося тридцять років тому. Тоді свекруха була й енергійна, і молода, і здорова, ще й характер не простий.
Кого ж ти до мене привів? За це я тобі життя своє віддала? обурювалась вона, коли Данило познайомив мене, тоді ще свою наречену.
Я після тих слів мовчки поїхала автобусом додому. На той час мама чоловіка жила на престижному дачному кооперативі під Києвом, в великому гарному домі. Її чоловік колись мав впливову посаду, тож свекруха довго не знала біди, навіть після його смерті. Тоді Данило мене догнав, поїхав зі мною реально пощастило з чоловіком: не слухає матір у всьому, хоча її поважає. Допомагав мені позбутися переживань, мовляв просто в неї такий характер.
Після весілля почали збирати на свою квартиру. Данило тоді виїхав заробляти пів року був у Польщі, потім ще кілька років підробляв, аби купити дім, а потім його облаштували. До Оксани Андріївни навідувались рідко, бо за той час вона встигла нарозповідати всім знайомим, який мій характер, і нібито я забороняю синові допомагати матері. Сміх та й годі.
Згодом свекруха вирішила перебратися у місто, але виручених за дім грошей не вистачило. Запропонувала нам докласти трохи гривень, обіцяла, що квартиру потім оформить на нашого сина, її внука. Але у нотаріуса вперлась, що треба оформити все лише на неї бо «подруга сказала, що інакше старенькі лишаються ні з чим». Потім заявила, що квартиру запише тому, хто доглядатиме її на старості. Хотіла бути головною! Казала, що ми її обдуримо й залишимо голою-босою.
Минуло вже двадцять років, уявляєш? У нотаріуса все місто чути було від її галасу. Ми махнули рукою хай буде як хоче. Переїхала одразу, заборонила навіть поріг переступати, не дала зробити ремонт. Місяць прожила і почалися скарги: все старе, сиплеться, нічого не працює. В усьому винна, звісно, я: не ту квартиру дібрала, «хоче мене надурити».
Час ішов. Вона усіх сусідських дітей любила, а на нашого внука уваги не звертала, ще й удавала, ніби не памятає його дня народження. Кілька років тому знову захворіла, ще більше погладшала, ледве по хаті ходила. Я возила їй дієтичне, усе по-лікарському, а вона кричить, проклинає: «Ти мене мориш голодом! Тільки от Марічка (кузина) знає, як мене годувати, а ти знущаєшся».
Торік чоловік почав вмовляти, щоб забрала маму до нас. Каже все зрозуміла, буде слухати лікарів. Ну, кажу, добре, але з умовами: кухня тільки моя, я тут варю та вирішую, що їмо, й жодних її родичок тут не буде.
Свекруха обурилася, не захотіла їхати, бо думала, що приїде й буде у всьому командувати. Але у нашій хаті одна господиня і це я. Ось так і довелось мені їздити до неї: прибирати, готувати, ночувати навіть. А її «улюблена» Марічка тільки по телефону переймається що, мовляв, буде з бідолашною.
Свекруха ще й жалілася своїй сестрі телефоном: «Мене тут голодом морять! Не дають ані цукерки, ані ковбаски» Просила приїхати й привезти пирога. Та Марічка тільки відмовлялась то зайнята, то ще щось, хоча живе від неї втричі ближче, ніж я. Раз на місяць прийде, якесь сміття принесе і все, а я доглядаю щодня.
І от якось днями свекруха кличе свою кузину й починає скаржитись: «У мене намисто й хрестик зникли! От приходили обидві одна з них і забрала». Натякає, що то я. Без слова кладу обід на стіл, дістаю ланцюжок і хрестик: вони за комод впали.
Увечері розповіла все чоловікові кажу, досить, більше до неї не піду! Пропоную: давай шукати будинок пристарілих. Данило погодився.
Ось така в нас сага, уявляєш?
