Сон про вигнання
Олена прокинулась від глухого удару. Знову. Щось летіло, билось, розбивалось. Годинник показував пів на сьому ранку. Неділя, халепа. Єдиний день, коли можна поспати хоча б до восьмої.
— Мамо! — гукав з кухні Андрій. — Де моя чашка? Ти знову все переклала!
П’ятдесят два роки. Вона підвелася з ліжка, накинула халат. У дзеркалі — втомлене обличчя жінки, яка забула, коли востаннє висипалась. Сиве волосся з коренями, мішки під очима. Коли вона встигла так постаріти?
— Іду, іду, — пробурмотіла вона й поплелась до кухні.
На підлозі валялися уламки тарілки, мабуть, тієї самої, якою він кинув, шукаючи своєї «найкращої чашки». Двадцять п’ять років, метр вісімдесят, широкі плечі. А поводиться як розпещена дитина.
— Ось твоя чашка, — Олена дістала із сушарки синю чашку з написом «Найкращий син».
Купила її давно, років сім тому. Тоді ще вірила, що він опам’ятається, знайде роботу, почне жити як людина. Тепер цей напис здавався глузуванням.
— Чому ти її туди поставила? Я ж казав — моя чашка має стояти на столі!
— Андрійку, я вчора вимила посуд…
— Не Андрійко! Андрій! Скільки можна повторювати!
Він вихопив чашку, плеснув у неї застиглий чай із чайника. Олена дивилась на уламки й думала — знову прибирати. Знову купувати нову тарілку. Знову терпіти.
— Мам, що сталося? — у дверях з’явилась Тетяна. Тоненька, крихка, у старій піжамі. Дев’ятнадцять років, а виглядає на шістнадцять. Вчиться на вчительку, мріє працювати з дітьми. Якщо доїде до диплома. Якщо витримає цю атмосферу вдома.
— Нічого, доню. Тарілка розбилась.
— Сама розбилась, так? — хмикнув Андрій. — Сама взяла й упала.
Тетяна мовчки взяла сміттєвий совок, почала збирати уламки. Звично, навіть буденно. Ніби розбитий посуд щоранку — це норма.
— Не чіпай! — гаркнув Андрій. — Я не просив тебе прибирати!
— А хто буде? — тихо запитала Тетяна.
— Не твоя справа!
Олена сіла за стіл, схилила голову на руки. Господи, скільки можна? Скільки ще терпіти ці крики, ці скандали, цю… війну у власній хаті?
Десять років тому помер Василь. Її чоловік, батько дітей. Серце не витримало. А може, просто не захотів більше жити в цьому божевільному світі. Тоді Андрій ще вчився у коледжі. Правда, через півроку кинув. Казав — не подобається. Влаштувався в магазин — відпрацював два тижні. Пішов, бо начальник «дурак». Потім була будівництво — теж не сподобалось. Колеги «дегенерати». Автомийка — господар «скотина». І так рік за роком. Спочатку Олена сподівалась, що він знайде себе. Потім просила хоча б спробувати. Потім благала. Потім просто змирилась.
А він ставав все злішим. На весь світ, на життя, на них із Тетяною. Але найбільше — на матір. Це вона винувата в тому, що він такий невдаха. Це вона неправильно його виховала. Це вона має його утримувати, годувати, одягати.
— Мам, а що на сніданок? — Андрій плюхнувся за стіл.
— Яєшня, каша…
— Знову каша! Мені набридло це лайно! Купи нормальні мюслі!
— Андрію, ми ж учора купували мюслі. Ти їх з’їв за два дні.
— Значить, купи ще!
— На що? Зарплату отримаю лише через тиждень.
— Це твої проблеми!
Олена встала, відкрила холодильник. Півпачки сиру, три яйця, шматок хліба. До зарплати ще сім днів. Тетяна намагається підробляти — роздає флаєри по вихідним. Двісті гривень за день. Якраз на проїзд та обіди в університеті.
— Можу зробити яєшню, — сказала вона.
— З ковбасою!
— Ковбаси немає.
— Тоді не треба! Достали мене твої жебрацькі обіди!
Він підвівся, штовхнув стілець. Той із грюком завалився.
— Андрію, годі, — тихо промовила Тетяна.
— А ти не вказуй мені! — він різко обернувся до сестри. — Думаєш, ти краща за мене? Зі своїм дурним універом?
— Я нічого не думаю…
— Ще як думаєш! Дивишся на мене як на… як на…
— Андрію, заспокойся, — Олена встала між дітьми.
— І ти заткнись! Набридли мені обидві! Живу як у в’язниці! У цій проклятій хаті!
— Ніхто тебе тут силою не тримає, — вирвалось у Олени.
Андрій завмер. Повільно повернувся до матері.
— Що ти сказала?
— Нічого. Я нічого не казала.
— Ти сказала, що ніхто мене не тримає? Натякаєш, щоб я з’їхав?
— Андрію…
— Відповідай! Ти хочеш, щоб я з’їхав?
Олена мовчала. Але ж хотіла. Боже, як хотіла! Прокинутися вранці у тиші. Не здригатися від кожного звуку. Не ходити навшпиньки у власній хаті.
— Мовчиш? Ну то знай — я нікуди не піду! Це теж моя квартира! Я тут прописаний!
— Квартира приватизована на мене, — тихо сказала Олена.
— І що? Я твіВона підвелася зі столу, схопила телефон і набрала номер соціальної служби, бо нарешті зрозуміла, що іншого шляху вже немає.
