Мій син вже досить давно, а саме майже рік, зустрічається з дівчиною на ім’я Яна. Дуже красива, скромна та ніжна. Ну просто ангел. Яна і мій син, Артем, навчаються на одному факультеті, але на різних курсах. Артем на четвертому, а Яна на другому. Він вже розказував мені про неї, вона часто приходила до нас, ми знайшли спільну мову. Я була не проти, якби Яна стала моєю невісткою. Бо знаєте, бувають такі якісь злі дівчата, з певною «родзинкою», але не в хорошому значені цього слова.
Якось Артем знову прийшов додому з Яною. Ми сіли обідати, я завжди з радістю приймаю Яну і кожного разу готую великий обід з тих страв, які люблять і Артем і його кохана. Але цього разу не було звичних розмов за обідом.
-Мамо, я хочу тебе повідомити, що ми з Яною вирішили жити разом! – захоплено сказав син.
-Добре, я дуже рада за вас, діточки мої. Зачекайте тоді, зараз я зберу речі, тільки давай доїмо, добре?
-Стоп, які речі мамо?
-Ну як які? Ви ж вже дорослі люди, які вирішили по-маленьку будувати власну сім’ю, а значить продумали все. Де будете жити, як заробляти, як забезпечити сім’ю.
-Але… Ми думали жити тут, в нас… Утрьох…
-Сину, я не думаю, що Яна була би рада жити з свекрухою разом. Тим більше, ми лише спочатку будемо жити добре, хоча скоріше це буде лише виглядати як «добре», потім в нас сто відсотків почнуться сварки, які переростуть в скандали. Через ці скандали Яна зненавидить мене, а потім через це і тебе. А вам таке потрібно? Ну ось скажи Янусь?
-Ні…
-Ну тоді давайте, я зараз зберу речі Артема, дам грошей на перший час, а потім ви вже думайте, як забезпечити себе.
-Але мамо! Де і як ми будемо жити? На орендованій квартирі? Так а як гроші закінчаться де я їх візьму? А до Яни в гуртожиток мене не пустять!
-Переводись на заочне та шукай роботу. Якщо ти достатньо дорослий, щоб прийняти рішення жити разом з дівчиною, то будь ласка будь достатньо дорослим, щоб змогти взяти на себе відповідальність, а не все життя надіятись лише на мене. Тим більше дорослі діти мають вже жити окремо, а не завжди сидіти біля материнської спідниці, правду ж кажу, Яно?
-Угу…
-Я зрозумів мамо… Почекай, не збирай поки речі, ми маємо поговорити з Яною. – похмуро та розчаровано сказав син, але я знала, що роблю правильно, бо ж справді, все життя його тягнути я не зможу і він справді достатньо дорослий, щоб брати на себе відповідальність за свої рішення.
Вони вийшли на вулицю і я дивилась у вікно як вони біля під’їзду щось дуже активно та в деякій мірі гаряче обговорюють. В кінці Яна просто втекла, а Артем стояв та дивився їй в слід, але не йшов за дівчиною. Після цього вони перестали так часто приходити разом додому, а з часом Яна пішла від Артема.
