У маленькому селі на Волині, де зимові вітри свистять навколо старих дерев’яних хат, Марія з чоловіком Данилом даремно чекали на сина. Надії танули, а серце стискалося від болю.
— Схоже, він не приїде, — зітхнула Марія, дивлячись на Данила. — Ми вже звикли, навіть не сердимось.
— Що сталося? Знову невістка не пустила? — насупився Данило. — Ви ж із нею ніколи не ладнали.
— Може, й так, — відповіла Марія, голос її тремтів. — Але Олесь ніколи нам такого не казав. Раніше приїжджав частіше, а тепер… У його дружини завжди є козир у рукаві. Виходить, нам доведеться шукати майстрів, щоб лагодити дах. А син не може виділити нам навіть дня.
Марія з гіркотою розповідала про свого 40-річного сина Олеся. Дванадцять років тому він поїхав до міста, залишивши рідне село. Олесь — слюсар, колі все робив сам, а тепер лише керує. У Києві він одружився з Ярославою та купив квартиру.
— Сам робив ремонт, — згадувала Марія. — А Ярослава лише вказувала, що й як. Вони пізно одружилися, їй було за тридцять. Вона ніколи не була заміжньою, і я розумію чому — з таким характером не кожен впорається. Ми з нею зразу не зійшлися.
— Не дивно, що вона так довго була сама, — додав Данило. — Пам’ятаю, як ти намагалася з нею поговорити. Це був жах. Що Олесь у ній знайшов?
Ярослава майже не спілкувалася з родичами чоловіка. Лише раз на рік дозволяла йому їхати до них. Цього разу він обіцяв Марії взяти відпустку в травні, щоб полагодити протікаючий дах. Але, як виявилося, у Ярослави були інші плани.
— Ярослава чекає дитину, — гірко сказала Марія. — Забороняє Олесю залишати її одну. Хоч вона доросла жінка, працює медсестрою — що їй станеться? За два тижні до відпустки почала його гнобити, хоча квитки вже були куплені.
— Чому вона так? — запитав Данило, хоч і так знав відповідь.
— Спочатку казала, що боїться бути сама, а потім… — Марія замовкла, очі заповнились сльозами.
— Що потім? Вона його що, за руку на роботу водить? У неї ж є батьки, які за неї горою стануть! — обурився Данило.
— Гадаю, це її батьки налаштовують, — продовжила Марія. — Вони казали їй, що не можна відпускати чоловіка самого. У них був зять, який їздив до батьків, а потім подав на розлучення. Тепер їхня молодша донька живе з ними. Ось вони й навіють Ярославі, що Олесь такий самий.
— Не можна всіх під одну мірку! — скрикнув Данило. — Олесь ніколи не давав приводу так думати. Та й Ярослава могла б приїхати з ним. У чому проблема?
— Приїхати? — гірко усміхнулась Марія. — Вона нізащо не поїхала б. Ти ж знаєш, як вона нас ненавидить. Я пробувала говорити, але все марно.
Марія згадала, як Данило колись дзвонив Ярославі, сподіваючись залагодити конфлікт. Але розмова обернулась катастрофою.
— Що вона сказала? — запитав він, хоч уже відчував відповідь.
— Казала, що ми постійно чогось хочемо, відриваємо Олеся від їхньої родини, — голос Марії тремтів. — Що їй набридло нам протистояти. Мовляв, чоловік має думати про дружину та дитину, а не про примхи батьків. Якщо він взяв відпустку, то муВона дивилася на старий дах, з якого капало після кожного дощу, і розуміла, що з сином вони вже ніколи не будуть такі близькі, як колись.
