Щоденник, 12 березня
День народження, якого не було. Сімдесятка. Кругла дата, а в моїй однокімнатній квартирі на Оболоні тиша, що хрумтить у вухах. Навіть годинник здається тихішим, ніж завжди.
Сусідка Оля ще вчора питала: «Ну, син приїде?». Я усміхалася і казала, що обовязково. Він же обіцяв. Сьогодні мала стояти велика родина, сміх, галас. А у мене стіл з вінегретом, смаженою рибою, салатом з ракових шийок (на ринку за гривні купила, щоб для Віталика було, він з дитинства любить), і маленька пляшка «Коблевого», яку відкрила спеціально, бо ж вік поважний.
Телефон задзвонив опівдні, пробивши цю мою тишу.
Алло? Я навіть не глянула на екран, у серці спалахнула надія.
Мамо, зі святом! втомлений, трохи глухий голос Віталика.
Віталику, сонечко, я якраз скільки всього для тебе приготувала Ти коли підїдеш?
Мам, не ображайся тільки. Я не зможу. Робота, терміново. Все горить, здаємо проект, сам розумієш. Колеги розраховують.
Але ж ювілей. Сімдесят. Ти ж обіцяв, синку
Мам, відпрошувалася, як міг. Не виходить. На тижні забіжу, обовязково. Все, цілую. Передавай всім привіт.
Гудки.
Я поклала слухавку поряд із тарілкою шуби. Візерунок на обрусі здалося ще сумнішим, ніж погода за вікном.
Вечір минав розмазано: цокотіла Оля, принесла «Рошен», коньяку по чарчині випили. Вона жалісно дивилася на мене, я вдавала веселу, сміялися над телевізором. Але у цій кухні, зі старим підсвічником, мій сорокалітній син не зявився.
Після вечері, вже вдягнувши свою давню синю кофтину, я взяла планшет, провела пальцем по екрану у Facebook, переглядаючи нескінченні фото котів і меми про війну та город.
І тут кольорова пляма. Сторінка Наталки невістки.
Новий пост, двадцять хвилин тому.
Ресторан Верховина у самому центрі Києва. Шикарні люстри, офіціанти у вишиванках, музика. На фото Наталка, її мама, пані Софія, в перлинному намисті й зі свіжими трояндами в обіймах.
І Віталик. Мій син. У святковій сорочці обіймає тещу, усміхається на повний рот.
Підпис: «Святкуємо ювілей нашої дорогої матусі! 65! Перенесли на вихідні, щоб усім було зручно».
Це «зручно» ніби цвях в серце. Я ж памятаю, у Софії свято минулого вівторка було.
Вони всі разом сміються, їдять вареники з щукою, пють «Шабо». Мій Віталик читає тост, всі плескають.
Я сиділа і дивилася на його усмішку таку задоволену й щиру.
Діло було не в ресторані, не у величезних трояндах. Діло у брехні, звичайній буденній брехні, яку він намагався видати за турботу.
Я закрила планшет.
Комора із запахом холодцю, який уже втратив свіжість, салат стік майонезом. Своє сімдесятиріччя посунули. Просто тому що так «зручно».
Наступного ранку я, мов на автопілоті, діставала велике сміттєве відро, акуратно витрушуючи туди все, що готувала з любовю: рулетики з баклажанів, які Віталик любив із дитинства, шматочки мого «Наполеона».
Кожен рух болів. Це було не просто розчарування. Мене викреслили зі святкового життя. Я стала тінню, за яку вибачаться з ввічливості.
Він телефонував у середу. Буденний голос, як після звичайного робочого дня.
Мамо, як ти? Вибач, закрутився. Я тобі подарунок привіз. Забіжу на хвилин пятнадцять, Наталка потім забере мене у нас квитки в драмтеатр.
Приїхав за годину.
З порога простягає мені важку коробку з написом Зволожувач-очищувач повітря.
Наталка обирала. Новинка. Дуже корисна річ, чистить все, ще й підсвічується.
Поставила у коридорі на підлогу.
Дякую.
На кухні Віталик наливає з-під крану воду, шукає що перекусити.
Мамо, де їжа?
Я все викинула. В понеділок.
Та ну Могла б попередити.
Я мовчу. Пробую знайти в ньому виправдання що Наталка настояла, що це не він вибрав. Але бачу йому байдуже. Легше вигадати «форс-мажор», ніж сказати правду.
Віталику, кажу. Я бачила фото. В суботу. З ресторану.
Він завмирає, глянувши мені у вічі мить, і вже захищається.
Ну й що? Наталка для своєї мами зробила свято, мені що, розірватися? Ти ж знаєш, яка вона. Я не хотів. Я втомився.
Ти міг сказати правду
Мам, що змінилося б? Ти б сварилась тиждень! Мені простіше так. Там моя сімя, я зобовязаний.
Просто не бреши більше, Віталику.
Звучить дзвінок Наталка кличе. Кидає мені: «Розберешся з приладом, інструкція проста», і йде, залишивши на столі мокру пляму від склянки.
Я відчуваю, що розмова зайшла у глухий кут. Йому справді так зручніше брехати.
Прибираю, дивлюся на «корисну річ». Увімкнула: мяке синє світло та гул, який нагадує лікарню, знищує мої запахи сушених трав, книжок, старих духів «Червона Москва».
Усе стало чужим.
В неділю, розбираючи сервантик, знаходжу стару світлину: Віталик студент, обіймає мене, на звороті «Найкращій мамі у світі! Твій синок». Щастя у його очах. Що ж змінилося?
Набираю номер.
Віталик, забери, будь ласка, свій подарунок. Він мені не потрібен.
Прийшов злий.
Це дорога, мамо, техніка! Дбаємо про твоє здоровя!
Моє здоровя це коли мій син не бреше мені у день мого ювілею.
Ти завжди чіпляєшся, мамо! Всі святкують, і що? Кримінал?
Кримінал брехати.
Я ж не хотів тебе ображати!
Брехав, щоб тобі було зручно. Щоб не пояснювати, чому теща важливіша за маму.
Його погляд злість, розгубленість, втома. Телефон дзвінко «Кицюня». Говорить пошепки, що «мама свариться через подарунок». Йде.
Я залишаюся наодинці.
На третій день викликаю курєра, відсилаю коробку прямо у його офіс на Антоновича, куди Віталик влаштувався директором.
Ввечері дзвонить Наталка.
Людмило Василівно, як ви могли! Ми витратили двадцять тисяч гривень! Всі в офісі бачили!
Подарунок це те, що від душі. А не сплата за брехню.
Ви завжди невдячна! Егоїстка! Віталик заради вас мало проект не зірвав!
Всього найкращого, Наталко, кладу слухавку.
Вночі Віталик зявляється сам: сірий, втомлений, без бойового блиску. Сідає у кухні.
Вона каже, якщо я зараз у тебе не повертайся додому. Але я мусив.
Підводить очі:
Мамо, вибач. Я не хотів. Просто Наталка казала ти все одно образишся. Краще збрехати, так простіше.
Дивлюся на нього. Мій син не святкова дитина, а втомлений, загнанний у куток чоловік, який не знає, як догодити двом жінкам, не зрадивши себе.
Живи, як хочеш, синку. Але зі мною чесно, кажу. Можеш посидіти тут?
Він киває. Я йду ставити чайника, дістаю стару чашку, заварюю липу з мятою.
Минуло пів року.
Квартира знову наповнена рідними запахами. Віталик щосуботи приїздить не «на пятнадцять хвилин», а як додому: привозить свіже молоко, пиріжки з сиром, сидить слухає мої новини.
Ми говоримо, навіть мовчимо без фальші, без натягнутих усмішок. Я вже не чекаю його дзвінка судомно, я просто живу.
Я повернула собі гідність, а він, думаю, себе.
Одного разу, коли ми пили чай із тертим вишневим пирогом, у Віталика задзвонив телефон. Видно «Кицюня». Він зітхає, відповідає:
Так, Наталко Я у мами. Ми ж домовлялися: субота у мами. Я повернусь ввечері.
Після дзвінка кладе телефон екраном вниз.
Вибач, мамо.
Все добре, сину, кажу я. Візьми ще пирога.
Він дивиться на мене якось по-новому з вдячністю дорослого, а не хлопчика.
Я раптом розумію: та ніч тоді, після повернення «корисної речі», не була кінцем. Це був початок. Він перестав бути хлопчиком. І нарешті вибрав бути просто моїм сином.
