«Син не приїхав, бо невістка не пустила»: Вона сказала, що ми постійно щось від нього хочемо і що наш дім їй не потрібен
— Ну от, не приїде… — з гіркотою зітхає Ганна Іванівна. — Ми з чоловіком вже навіть не хвилюємося, звикли. Кожного разу однакове. Спочатку обіцянки, потім мовчання.
— Що трапилося цього разу? — питаю я. — Знову невістка не дозволила? Пригадую, ви з нею якось не дуже ладнали…
— Може, і не дозволила. Хоча син жодного разу прямо не сказав, що це вона його тримає. Але ж видно… Раніше приїжджав частіше. А тепер — усе. Вона знайшла, як його утримати. Навіть дах тепер, мабуть, лагодитимемо з найманими робітниками — син, бачите, не може викроїти навіть одного дня, — говорить Ганна, ледве стримуючи образу.
Мова йде про її 40-річного сина Тараса. Він виїхав із рідного села ще дванадцять років тому, влаштувався у обласному центрі, працює механіком. Колись сам усе робив, тепер лише керує. Оженився в місті, купив житло. Усе сам. Дружину свою, Олену, знайшов пізно — обоє були вже не молоді, коли зійшлися.
— Вона ні з ким до нього серйозно не зустрічалася, — продовжує Ганна. — І я розумію чому. Характер у неї… важкий. З першого погляду ми не зійшлися. Я старалася, чесно. Але вона… начебто з самого початку вирішила, що я — ворог.
— Я її пару разів чула по телефону, — встромляється сусідка, — вона ніби кепкує, навіть коли просто вітається. Не розумію, що син у ній знайшов.
Олена майже не спілкується з батьками Тараса. Раз на рік, за її «великою ласкою», він може до них приїхати. І то — без неї. Цього року Тарас обіцяв бути навесні — допомогти з дахом. Квитки купив. Але невістка, як з’ясувалося, все перевернула.
— Вона вагітна, — з досадою каже Ганна. — От тепер, бачите, її не можна одну залишати. Хоча доросла жінка, медсестра, що їй загрожує? Вже два тижні капає йому на думку. Він спочатку опирався, а потім…
— І як це виглядає? — хитає головою чоловік Ганни. — Він що, її за руку на роботу відводить? У неї ж батьки поруч — нехай допомагають. Чому він мусить від усього відмовлятися заради неї?
— Ось саме так, — продовжує Ганна. — Я певна: це її мати підмовляє. Мовляв, не відпускай, раптом повернеться — і розлучиться. Її молодша донька, до речі, так і залишилась з дитиною на руках. Тепер живе у батьків.
— Але ж Тарас — не такий, — заперечую я. — Він порядний. Та й чому б їм разом не приїхати?
— Що ти! — махає рукою жінка. — Олена ніколи не приїде з ним. Мій чоловік раз їй подзвонив — після цього вона влаштувала такий скандал, що він наказав мені взагалі більше синові не дзвонити. Даремно.
— А що вона йому сказала?
— Що ми постійно щось від нього вимагаємо. Що тримаємо його подалі від сім’ї. Що в неї вже немає сил із нами боротися. Що відпустку він має проводити з дружиною та дитиною, а не «балувати примхи старих». І що наш дім їй не потрібен — лишайте собі.
— Яка нахабна! А син?
— Каже, що не винен. Що не хоче загострювати. Що переживає за вагітність. Я все розумію. Але ж це несправедливо. Ми його виростили, дали все, що могли. А тепер він не може приїхати навіть на один день?
Чоловік Ганни не витримав. У розпачі сказав синові, що більше чекати не буде — найме майстрів, зробить усе сам. А Тарас нехай сидить із дружиною, якщо вона для нього тепер важливіша за батьків.
— Тільки ж він не розуміє, — тихо промовляє Ганна. — Дружин може бути багато… А батьки — одні. І вони не вічні…
