Мені наснився химерний сон, ніби я живу у Львові, а навколо сюрреалістично плавають золоті соняхи у повітрі, мов гривневі монети. Мені тридцять сім, а серце давно вже перестало жаліти. Десять років тому я розірвалася з чоловіком, коли він кинув мене заради іншої, й у моїх снах її імя крутиться, немов листя на вогкому вітрі Ярослава.
Він давно в іншому світі, у того світу нова родина та син, імя якого я ледве чую серед шуму дощу: Тарас. Я не знаю, що відбувається по той бік вікна, через яке я більше не дивлюся.
Величезна купа грошей, які я недавно отримала після того, як продала хатинку, що мені дісталася від бабусі Ганни, лежить під подушкою і шепоче мені сни. Моя зарплатня у Києві прекрасна, як фіолетовий захід улітку. Я планую купити авто але спочатку навчитися вести його дорогами Подолу під величезними каштанами.
Одного ранку, коли мій кіт Тимоша загадково перевертав каву на столику, у двері тихо постукав колишній. Я ледь впізнала його обличчя воно плавало, як у воді, розмазані лінії історії. Він сказав, що його син тяжко хворий рак, усе як у театральній тіні, а лікування коштуватиме більше, ніж я тримала у гривнях.
Він просив грошей тому що чути було шум у його світі, бриніння безвиході. У нас зовсім нема, усе розлетілося, сказав. Мені здавалося, що слова його, як латаття, плавають у моїй голові. Він почув, що я маю ті гроші, які пахнуть минулим бабусі і прийшов. Дивно, так зручно йому стало, як усе склалося.
Я ще не вирішила, на що витрачу свої заощадження: може куплю нового залізного коня і вивчу, як літати містом у весняний час. Ця сума велика, мов осінній врожай! Чи він би віддав мені свої гроші, якби я захворіла? Сумнівно.
Ти навіть не уявляєш, як ми з Ярославою в розпачі! вигукував він під нитками дощу з неба. Але він не думав про мої рани. Я ніколи не чула від них слів співчуття. Він просто обміняв мене, як купюру, на іншу душу.
Коли ми розлучалися, усе ділили навпіл навіть меблі, навіжене дзеркало з коридору. Він казав, що все це стане йому в пригоді для нового світу. Хотів і мою квартиру, але я придбала її перед шлюбом це мене врятувало, як амулет серед бурі. Ось він знову, із розмитим обличчям, просить допомоги.
Він казав, якщо я не вірю покаже документи, як папери з дивного архіву мого сну. Але я не потребую цього, бо тіні минулого не гаснуть, і навіть якщо він обіцяє все повернути, я не вірю в такі обіцянки, як у марево про одужання.
А чому не позичиш у банку? питаю його, ніби із середини теплого вечірнього чаю, голосом, який відлунює у стінах.
Я сказала все прямо але він почав кричати, казав, може впасти навколішки. Я не прагну принижувати. Я просто більше не хочу бути у його світі: він обміняв мене, зрадив. Тому нехай піде звідси геть. Він ще пообіцяв повернутися, коли я прийду до тями. Але роздуми тут ні до чого.
Нехай інші вважають мене безсердечною, але я хочу керувати своїм життям і своїми гривнями сама. Я не буду ділити їх. Після тієї розмови, мене тягне в глибокі, солоні сни, але допомагати не буду. Для них це буде урок, мов старовинна казка про забуті скарби і втрати.
