19 листопада, 2025 рік
Сьогодні, коли я сиділа на підвіконні своєї квартири в Києві і слухала, як за вікном дощ стукає в скло, спогади про колишнє повернулися, немов старі листи у скрині. Мені 37 років, розлучена вже десятиріччя. Мій колишній чоловік Олексій, який зрадив мене під час нашого шлюбу, уже давно живе з новою дружиною Марічкою, яку вивів у світ дитина, народжена від їхнього звязку.
Минулого тижня Олексій з’явився у моїй двері, наче примарою з минулого, і розповів, що його син Сава, що зараз навчається в школі у Львові, діагностували рак. Лікування це не просто «пільгові» процедури, а справжній фінансовий шторм, що вимагатиме десятки тисяч гривень. Він, ніби втративши голову, просив у мене грошей, бо разом із Марічкою вже не мають достатньо засобів.
У мене є гроші. Не так давно я продала будинок, який успадкувала від мами старий будинок у селі на Полтавщині. Олексій, почувши про це, вирішив, що саме я можу врятувати його хлопця. Я ще не визначилася, куди вкласти гроші: мрія про нове авто, хоч і без водійських прав, вже давно крутиться в голові, а часу на навчання немає. Але сума, яку він просить, цілком реальна, і я не спішила розчіпляти її.
«Ти уявляєш, як ми в скруті!» вигукнув він, ніби мої почуття були йому чужими. Памятаю, як колись під час розлучення ми розділили майно на «одну половину», і він мовив, що все це для нової родини. Тоді я сказала, що квартира, яку купила перед весіллям, залишиться моєю, і це врятувало мене від ще однієї втрати.
Тепер він просить, а я сумніваюся. Чи справді варто піддавати себе такій жертві? Чи не краще він візьме позику в банку? Я відповіла йому прямо в очі, що не планую підходити на коліна і просити прощення, бо його зрада залишила гіркий смак у роті. «Якщо ти не вірішиш сам, знайдеш інший шлях», сказала я.
Може, це безсовісність, а може бажання керувати своїм майном самостійно, без чужих рук. Після розмови я відчула легку печаль, проте знаю, що допомогти йому не мій шлях. Хай його «уроки» і стануть для них цінною нагодою зрозуміти, що на світі є й інші, більш добрі серця.
Записую це, бо треба щось виплеснути, а не носити все в собі.
