Я сиджу на кухні нашої невеликої квартири у Львові, стискаючи вже холодну чашку чаю, а гнівні сльози підступають до горла. З моїм чоловіком, Андрієм, ми створили сімю, і здавалося б, усе гаразд: затишний дім, машина, стабільний дохід. Та наше щастя тріщить по швах через його сина від першого шлюбу, сімнадцятирічного Тараса, який тепер живе з нами. Він часто буває у матері, але останнім часом все більше осідає в нас, перетворюючи моє життя на пекло.
Тарас наче скалка в серці. Він ставиться до мене, як до покоївки, розкидає речі, залишає брудний посуд, а на мої прохання про допомогу лише знизує плечима. Найжахливіше те, що він чіпляється до мого чотирирічного сина, Данилка. Я бачила, як він вдарив його по потилиці лише за те, що дитина торкнулася його телефону. Моя маленька донька, Оленка, спить у нашій кімнаті, бо в двокімнатній квартирі немає місця для її ліжка. Якби Тарас пішов до матері, ми змогли б облаштувати окрему кімнату для дітей.
Але він не йде. Його ліцей ось тут, поруч, і він хоче жити з батьком. Дні він проводить, прикутий до компютера, кричить у мікрофон під час ігор, не даючи Данилкові спати. Я виснажена: кухня, прибирання, діти а він навіть пальцем не рушить, щоб допомогти. Його присутність наче чорна хмара над нашим домом, отруюючи кожну мить.
Я намагалася говорити з Андрієм, благаючи його вмовити сина повернутися до матері. Його колишня дружина, Марічка, живе одна у просторих трьох кімнатах. А ми чотири тіснимося у квартирі, де кожен куток кричить про брак місця. Хіба це справедливо? Якби ще Тарас ладнав з моїми дітьми, але він їх ображає. Данило вже починає наслідувати його стає зухватим і вередливим. Я боюся, що він виросте з такою ж байдужістю і зарозумілістю.
Андрій відмовляється щось робити. «Це мій син, я не можу його вигнати», твердить він, не бачачи мого болю. Ми сваримося через Тараса майже щовечора. Я почуваюся, як загнаний кінь, що сама тягне тягар домогосподарства, поки мій чоловік закриває очі на поведінку сина. Я втомилася від його виправдань, від цієї сліпої любові до підлітка, який руйнує нашу сімю.
Одного разу я не витримала. Тарас знову накричав на Данилка за краплю розлитого соку, і мене прорвало:
Годі! Ти не в готелі! Якщо тобі не подобається, повертайся до матері!
Він лише знизався:
Це мій дім, я нікуди не йду.
Я тремтіла від безсилої люті. Андрій, почувши сварку, став на бік сина, звинувативши мене в «жорстокості». Я сховалася у кімнаті, притиснувши до себе заплакану Оленку, і дала волю сльозам. Чому я маю терпіти цього нахабного підлітка, коли його мати живе в комфорті, навіть не думаючи про нього?
Я шукаю вихід. Може, поговорити з Тарасом напряму? Пояснити, що йому буде краще з матірю, що він може їздити до ліцею автобусом? Але я боюся, що він знову посміється, а Андрій звинуватить мене у жорстокості. Я мрію, щоб Тарас зник із нашого життя, щоб мої діти росли в спокої. Але кожен його зневажливий погляд, кожен різкий рух нагадують мені він тут, наче набридливий гість, від якого неможливо позбутися.
Іноді я уявляю, як збираю речі й їду з дітьми до мами, залишивши Андрія наодинці з сином. Але я його люблю й не хочу руйнувати сімю. Все, що я хочу, це мирний дім. Чому я маю страждати, бачити, як Тарас знущається з моїх малих, коли його мати насолоджується свободою? Я втомилася від цього гніву, від страху за дітей. Мені потрібен вихід, але я не знаю, де його шукати.
