Син хотів відвезти матір до будинку для літніх. Перед виїздом він заглянув у скриньку.
Після смерті чоловіка Ольга продала свій будинок у селі, вклала гроші в квартиру для сина та його родини й переїхала до них. Доки мала сили, доглядала за домом і онуками. Син і невістка працювали, а Ольга відводила дітей у садочок, потім у школу та на гуртки. Готувала й прибирала. Клопоти не тяжіли над жінкою навпаки, вони робили її щасливою. Адже родина потребувала її.
Але роки минали. Онуки виросли й «вилетіли з гнізда», а здоровя бабусі погіршилося. Вона намагалася мити посуд, але тарілки вислизали зі слабких рук і розбивалися. Налила собі борщу, але не змогла донести до столу розлила. Прокидалася вночі, щоб напитися води, її шепіт будив невістку. Ніхто не хотів з нею розмовляти. Хто ж захоче говорити зі старою? Невістка постійно лаяла її й називала тягарем. Та що ж вона винна? Старість не радість. Ользі нічого не лишалося, як терпіти.
Син вирішив віддати матір у будинок для літніх.
«Хоч там у неї буде з ким поговорити», заспокоїв він своє сумління. Вранці, сідаючи в авто, Ольга зізналася:
Сину, принеси мою скриньку. Я забула її.
Яку скриньку? здивувався Богдан.
З моїми скарбами, відповіла Ольга й пояснила, як вона виглядає.
Богдан приніс. Стара притиснула її до грудей із задоволеним виразом обличчя.
Мамо, що там у тебе?
Вона показала вміст скриньки. Там була пасмо її волосся та молочний зуб. Чоловік відійшов від авто й сів на бордюр. Довго сидів, згадуючи дитинство, як мати завжди була поруч, піклувалася, захищала. Ніколи не залишала без допомоги.
Сину, їдемо? вийшла мати з машини й підійшла до нього.
Нікуди не їдемо, мамо. Ти залишаєшся вдома.
