— Ти збожеволів, Денис! Це моя кімната! — Віктор Іванович стояв у дверях, стискаючи в руці ключі, і не міг повірити в те, що бачив.
— Була твоя, дядьку Вікторе, — хлопець навіть не підвів голови від телефону, розвалившись на дивані. — Тепер моя. Мама сказала.
— Яка ще мама?! — вибухнув Віктор Іванович. — Я тобі не дядько! І де мій ліжко? Де мої речі?!
Денис пожав плечима, не відриваючи очей від екрану.
— Ліжко на балкон винесли, речі в коробки склали. Мама каже, що тобі й там вистачить місця.
Віктор Іванович відчув, що земля тремтить під ногами. Він прожив у цій квартирі двадцять років, ця кімната була його фортецею. А тепер якийсь вісімнадцятирічний нахаба розпоряджається тут, ніби вдома.
— Оксано! — ревнув він, ідучи до кухні. — Оксано, іди сюди негайно!
Дружина вийшла, витираючи руки об фартух. На її обличчі не було ні тіні сорому.
— Що сталося, Вікторе? Чого ти кричиш?
— Що сталося?! — Віктор Іванович не міг стримати себе. — Твій син захопив мою кімнату! Мої речі на балконі! Що це за безлад?!
— Вікторе, заспокойся, — Оксана говорила тихо, але твердо. — Денис вступив до університету, йому потрібне місце для навчання. А ти можеш і на балконі поспати, там затишно, я все облаштувала.
— На балконі?! — Віктор Іванович не вірив своїм вухам. — Оксанко, ти що, з глузду з’їхала? Це моя квартира! Я тут прописаний, я тут живу!
— Наша квартира, — виправила дружина. — І Денис тепер теж тут живе. Назавжди.
Віктор Іванович опустився на стілець. Два роки тому, коли він одружився з Оксаною, вона попередила, що в неї є син, який живе з батьком. Хлопець іншого разу приїздив на вихідні, поводився тихо, не створював проблем. Віктор Іванович навіть сподівався, що вони знайдуть спільну мову.
— Чому ти мені нічого не сказала? — запитав він, почуваючись виснаженим.
— А що казати? — Оксана сіла навпроти. — Денис дорослий, йому потрібна окрема кімната. А ти пристосуєшся.
— Пристосуєшся… — повторив Віктор Іванович. — Оксано, я працюю у зміни, мені треба висипатися. На балконі взимку холодно, влітку душно.
— Нічого, звикнеш. Денис хороший хлопець, він тебе не турбуватиме.
Віктор Іванович подивився на дружину. Два роки тому вона здавалася йому порятунком. Після довгих років самотності, після розлучення з першою дружиною, яка забрала доньку до іншого міста, Оксана стала для нього глотком свіжого повітря. Гарна жінка, бухгалтерка, з добрим характером і вмінням готувати. Вони познайомилися в парку, де вона годувала голубів, а він читав газету на лавці.
— У мене є син, — сказала вона тоді. — Він живе з батьком, але інколи приїздить до мене.
— Це не проблема, — відповів Віктор Іванович. — Я люблю дітей.
І справді любив. Свою доньку Настю бачив рідко, колишня дружина не сприяла їхньому спілкуванню. А Денис спочатку здавався гарним хлопцем — чемним, тихим, не заважав.
— Послухай, Оксано, — Віктор Іванович намагався говорити спокійно. — Може, якось інакше організуємо простір? Поставимо у вітальні розкладний диван для Дениса, а моя кімната залишиться моєю?
— Ні, — дружина похитала головою. — Денис вчиться, йому потрібна тиша. А ти тільки телевізор дивишся.
— Тільки телевізор дивлюсь… — Віктор Іванович відчув, як щось всередині нього ламається. — Оксано, я після роботи втомлююся, мені треба відпочити.
— Ти егоїст, Вікторе. Думаєш лише про себе. А у мене син, я маю про нього дбати.
Віктор Іванович підвівся і пішов на балкон. Там справді стояло його ліжко, поруч — коробки з речами. Балкон був засклений, але волога все одно відчувалася. Він сів на край ліжка і сховав обличчя в долоні.
Ввечері Денис вийшов на кухню вечеряти. Віктор Іванович сидів за столом, пив чай.
— Послухай, Денисе, — почав він спокійно. — Давай поговоримо по-чоловічому. Може, знайдемо компроміс?
— А що тут вигадувати? — Денис відкрив холодильник, дістав йогурт. — У мене тепер своя кімната, у тебе — своя. Все чесно.
— Моя кімната на балконі, — зауважив Віктор Іванович.
— Ну й що? Зате у тебе з мамою тепер більше місця.
— Денисе, я розумію, що ти вступив до університету, це чудово. Але так із людьми не поводяться. Ми ж могли обговорити все спокійно.
— Який компроміс? — Денис усміхнувся. — Ти ж мені не рідня. Мама — це мама, а ти просто її чоловік. Тимчасово.
— Тимчасово? — Віктор Іванович насторожився.
— А що, думаєш, назавжди? — Денис пожав плечима. — Мама ще молода, гарна. Може, знайде когось кращого.
Віктор Іванович відчув, як у нього закипає кров, але стримався. Не хотів сВіктор Іванович вийшов із під’їзду в холодний вечір, стиснувши сумку, і в останній раз глянув на вікно своєї колишньої квартири, де вже горіло світло й лунав сміх Дениса та його друзів.
