Чужа родина опинилася моєю
Ганна Іванівна завжди казала, що доля любить підкидати сюрпризи саме тоді, коли їх ніхто не чекає. Але такого вона не могла уявити навіть у найсміливіших мріях.
Почалося з того, що у сусідню квартиру заїхали молодята. Стіни в старому будинку тонкі, і Ганна Іванівна мимохіть чула їхні розмови, суперечки, дитячий плач. Спочатку це дратувало — у свої шістдесят три роки вона звикла до тиші та спокою. Та згодом голоси стали знайомими, майже рідними.
Перша зустріч трапилася біля поштових скриньок. Молода жінка з коляскою намагалася дістати листи й одночасно втихомирити плачучу дитину. Ганна Іванівна несвідомо підійшла ближче.
— Давайте я допоможу, — запропонувала вона, простягаючи руки до малюка. — Ви листи переберете, а я його поколихаю.
— Дуже вам дякую, — усміхнулася жінка. — Я Мар’яна. А це наш Івасик, йому всього чотири місяці.
— Ганна Іванівна, — представилася сусідка, обережно беручи дитину на руки. — Ох, який же гарненький! Ніби лялька.
Івасик затих одразу, ніби відчув теплі руки. Мар’яна здивовано подивилася на сусідку.
— У вас чарівні руки! Вдома він цілий день плаче, а тут замовк миттєво.
— Досвід, серденько, досвід, — зітхнула Ганна Іванівна. — Своїх двоє виростила, онуків нянчила. Тільки онуки вже дорослі, а діти далеко живуть.
Відтоді Мар’яна частенько заходила до сусідки за порадою. То каша не вдається, то дитина не спить, то просто поговорити хочеться. Ганна Іванівна завжди зустрічала її з радістю.
— Ганна Іванівна, чи не поглянули б ви на Івасика годинки на дві? — якось попросила Мар’яна. — Мені до лікаря треба, а з дитиною в черзі сидіти важко.
— Звісно, серденько, залишайте. Ми з Івасиком давно друзі, правда, сонечко?
Поступово такі прохання стали частими. Ганна Іванівна й сама не помітила, як прив’язалася до малюка. Він впізнавав її, тягнувся рученятами, а коли навчився говорити, першим словом став»Та назавжди» – прошепотіла Ганна Іванівна, обіймаючи Івасика, і на її очах блиснули щасливі сльози.
