Ідеальна родина
— Ой, я боюсь, — зупинилася перед під’їздом Марічка.
— Чого? Моїх батьків? — спитав Богдан і взяв подругу за руку.
— Що я їм не сподобаюся, — зізналася дівчина, провинувато глянувши на нього.
— Не бійся. Побачиш, усе буде добре. Я ж тебе люблю. І твоїм чоловіком буду я, а не батьки. Ходімо. — Богдан потягнув її до дверей.
— Маму звуть Олеся Петрівна. Запам’ятала? — нагадав він.
Марічка повільно повторила.
— А від хвилювання я точно забуду або переплутаю, — зітхнула вона.
— А тато…
— Василь Іванович! — радісно вигукнула Марічка. — Добре, що у твого тата просте ім’я. А звідки у твоєї мами таке по батькові? Твій дід іноземець?
— Звідки ти взяла?
Вони зайшли у під’їзд, і Богдан викликав ліфт.
— Її назвав батько, мій дід, на честь матері. Він казав, що вона була дуже світлою людиною. Актрисою. Шкода, я її не застав — померла рано. Але рід у нас український.
Ліфт зупинився, і двері відчинилися. Молоді люди зайшли всередину.
— Не хвилюйся. Я з тобою, — сказав Богдан і пригорнув дівчину.
Двері відчинила невисока струнка жінка з коротким волоссям. Марічці здалося, що вона надто молода для матері Богдана. Вона всміхнулася й запросила зайти.
На ній були широкі бежеві штани з шовку та біла блузка. При яскравому світлі Марічка помітила на її обличчі зморшки, що видавали вік.
— Добрий день, — промовила Марічка й глянула на Богдана за підказкою. Але він мовчав.
— Заходьте, Марічко. Не соромтесь. Усі спершу плутають моє ім’я, — сказала Олеся Петрівна, і дівчина вдячно усміхнулася.
— Взуття не знімайте. Проходьте. Василю! Де ти? — покликала вона чоловіка.
Незабаром у кімнату увійшов широкоплечий красен. Марічці він нагадав когось із кіно, хоч схожості не було. Поряд із ним Олеся виглядала тендітним підлітком. «Яким же він був у молодості, якщо навіть зараз такий привабливий», — подумала Марічка.
— Василь Іванович, — представився він і простягнув руку.
Дівчина вклала свою долоню у його велику ладон. Потиск був міцним, але легким.
— Прошу до столу, а то все остине, — сказала Олеся.
— Богдане, потурбуйся про Марічку, — попросив Василь Іванович, розливаючи вино.
Олеся розпитувала дівчину ненав’язливо, не вдаючись у подробиці, та й розповідала про їхню родину. Від вина чи спокійної атмосфери Марічка відчула, як напруга зникає.
— Нехай ваші батьки не хвилюються. З весілМинуло би часу з того весілля, і Марічка дійсно переконалася, що ідеальних родин не буває, але любов і взаємна повага роблять родину справді щасливою.
