Сьогодні мені особливо важко. Наш дід, Степан Михайлович, завжди був опорою для нашої великої родини. Його мудрість, його слова – все це було для нас священним. Ми, його діти, онуки та правнуки, збиралися на кожне свято в його хаті під Києвом, де завжди пахло свіжим хлібом та яблуками з саду. Разом ми пережили стільки – і радощі, і скорботу.
Дід і бабуся, Марія Трохимівна, прожили разом понад п’ятдесят років. Вони виростили не лише наших батьків, а й нас – шість онуків і вже чотирьох правнуків. Їхній двір завжди був повний життя: город, бджоли, курчата – вони знаходили радість у кожній дрібниці. Ми усі разом їздили на Карпати, а для діда й бабусі найкращі санаторії на Дністрі організовували.
Коли три роки тому бабуся пішла у вічність, дід здавався зламаним. Він занурився у роботу, наче намагався втекти від болю. Ми пропонували йому переїхати до нас у місто, але він лише хмурився: «Тут моє коріння. Тут я помру».
Потім з’явилася сусідка – Ганна. Спочатку вона просто приносила йому борщі та вареники, а згодом почала залишатися надовго. Ми спочатку раділи – дід почав усміхатися, у нього з’явився інтерес до життя. Але потім вона переїхала до нього остаточно.
А через рік після смерті бабусі вони оголосили, що одружуються.
Це був удар для всіх. Батько, старший син діда, не зміг цього прийняти: «Як він міг так швидко забути матір?».
А потім стало лише гірше. Ганна забрала владу в домі. Тепер ми не могли просто так завітати – лише заздалегідь дзвонили, і то вона вибирала, коли нас пускати. Свята, які ми відзначали разом десятиліттями, були скасовані. Дід тепер проводив час з її родичами, а про нас ніби забув.
Найжахливіше – усі бабусині речі, навіть ті, що передавалися в родині поколіннями, зникли. Вони опинилися у доньок Ганни.
Ми намагалися поговорити з дідом, але вона завжди стояла над ним, як тінь. Його голос став чужим, холодним. Він навіть із онуками перестав спілкуватися. Останні його слова до нас були: «Не заважайте моєму новому життю».
Я не знаю, як жити далі. Наша родина, яка колись була єдиною, тепер розпалася. І найстрашніше – що він сам це зробив.
